У церкві дитина чує красиві слова, а вдома вирують пристрасті

Бо дорослі так сказали

Розмовляючи з дітьми про Бога, не треба вимовляти розумних, складних фраз. Це лише заплутає дитину. На такі теми слід говорити простою, ясною мовою. Необхідно виявитися з дитиною на одному рівні, відчувати його. Якщо переді мною – немовля, я не можу міркувати з ним про вищі матерії, говорити на богословські теми. Адже дитя доки не може навіть перехреститися як слід. І вимагати від дитини як від дорослого я теж нічого не можу, поки вона не освоїла духовної азбуки.

Дуже важливо, щоб розмови про Бога надихали дітей на любов до Нього, причому на любов особисту. Щоб вони змогли відчути Бога, а не просто – «бо дорослі так сказали». Розумієте? Справа не в тому, щоб дитина одного прекрасного дня почала виконувати якісь наші вказівки, добре себе поводити, а ми б дивилися на неї і милувалися, задоволені, ніби запустили складний годинниковий механізм. Важливо, щоб у дитини з Богом виник свій, особистий, глибокий зв’язок. Щоб почуті слова оселилися в серці, влилися в кров і стали частиною життя.

Як мовиться в одному китайському прислів’ї – якщо хочеш, щоб твоя дитина їла тільки сьогодні – посмаж їй риби, а якщо хочеш, щоб вона їла щодня – навчи її ловити рибу. У такому разі вона не помре з голоду тоді, коли тебе не буде поруч. Думаю, так і треба говорити з дітьми про Бога – щоб вони полюбили Його, сформувавши до Нього своє, особисте ставлення. І тоді, навіть якщо твоя дитина поїде на навчання в інше місто, іншу країну, вона сама ставитиме будильник по неділях і йтиме до церкви. І батькам не треба буде їй телефонувати, будити або, стоячи біля ліжка, трясти за плече, повторюючи: «Прокидайся, пора в храм!»

Тільки такі розмови з дітьми про Бога принесуть плоди. Адже прийде час, і дитина залишить тебе, залишить мене, залишить ту тепличну атмосферу, в якій вона виросла. І що тоді вона робитиме?

Не можна ростити дітей в теплиці, бо рано чи пізно вони все одно зіткнуться з реальним життям і виявляться там, де холодно і важко.

Як ти ростиш свою дитину? Надихаєш її або просто вказуєш, що слід робити? Якщо друге, то, ймовірно, років до п’ятнадцяти-сімнадцяти вона дійсно буде слухняною, благочестивою і люблячою – просто через те, що ти від неї цього вимагаєш. Але її ставлення до Бога буде, швидше за все, формальним. Якщо дитина не бачить у своєму житті того, про що їй розповідають батьки чи учитель у недільній школі, то в такому разі вона просто виконує їх вимоги, але не вірить їм, думаючи про себе: «Коли я виросту, то сама вирішу, якою мені бути, і робитиму, що захочу». Звідки такі думки? Просто батьки і учителі не показали їй Христа, Якого вона змогла би полюбити. Справжнього Христа.

Вона пізнала формального «христа», який лише пригнічує, несправжнього і поверхневого, який ніколи не торкнеться дитячого серця.

Дитина ще не бачить Бога – вона бачить тебе

Дуже важливо, що дитина бачить навколо себе.

Коли хлопчиком я ходив у недільну школу, у нас був учитель, який постійно розповідав нам про добре і прекрасне. І от одного разу, повертаючись додому на автобусі, я побачив його біля кінотеатру. Він теж повертався додому – пішки, ми жили недалеко один від одного. І знаєте, що я зробив? Схопився зі свого місця і побіг у кінець автобуса – подивитися через заднє скло, що учитель зараз робитиме. Річ у тому, що в той час ми якраз багато говорили з ним про кіно – і він пояснював нам, що є фільми, які не потрібно дивитися. І в цей момент я подумав: цікаво, що він зараз зробить – піде в кіно на якийсь сумнівний фільм або ні? Чи не відступиться від своїх слів? Я встиг навіть прийняти таке рішення: якщо він увійде до кінотеатру, я розчаруюся в ньому раз і назавжди. Учитель спокійно пройшов повз кінотеатр, навіть не звернувши уваги на афішу.

Я був дуже допитливим хлопчиком. Звичайно, не слід було поводитися так у цій ситуації, але тоді я був дитиною. Передусім дитиною. А дітям важливі не слова дорослих, а їх вчинки, як дорослі самі поводяться.

Віровчення не має бути обмежене якимись часовими рамками. От чому недостатньо говорити з дітьми про Бога тільки раз на тиждень, у недільній школі, або під час поїздки в якийсь монастир, або коли ми час від часу допомагаємо комусь, що трапляється нечасто. Головне – що відбувається в сім’ї, що дитина бачить у рідній домівці. Діти вчаться вірі в батьків, бо сім’я – це мала Церква, каже нам Біблія. Якщо дитина бачить, що батьки люблять один одного, що вони єдине ціле, – це і буде справжнім вченням про Бога, причому від Самого Христа. Бо перед тим, як зустрітися з Богом, твоє дитя зустрічається з тобою.

Ті з вас, у кого є діти, знають, що як тільки жінка народить, акушерка відразу ж кладе немовля їй на груди. Для чого це робиться? Для того, щоб малюк міг якнайскоріше почути биття материнського серця, відчути мамин запах, отримати поцілунок.

Дитина ще не бачить Бога – вона бачить тебе. Перший «бог» для дитини – це ви, її батьки, а потім учителі, що один за другим з’являються в її житті.

І якщо при цьому ми, дорослі, не показуємо дітям Бога своїм життям, то як би красиво ми не говорили про Нього, вони нам не повірять. Сім’я має бути прикладом Божественної єдності і любові. Інакше навчити вірі в Бога дуже важко. У церкві дитина чує красиві слова, а вдома вирують пристрасті, постійні сварки. Як при цьому можна щось сприйняти? Як навчитися вірі в Бога?

Необхідно допомогти дітям побачити Бога, Який любить їх просто так

Найбільше я пізнав за двадцять років викладання в школі. Діти навчили мене дуже багато чому. Вони завжди кажуть те, що думають, нікого з себе не зображуючи. І, слухаючи їх, я бачив, що вони шукають Бога, що їм хочеться знайти істину; що вони хочуть молитися, любити і бути любимими і чекають цього ж від своїх батьків, чекають – але не отримують. Що ж у такому разі залишалося робити мені? Так, я багато говорив з ними, їм подобалися наші уроки, але це були лише уроки. На один урок дитина прийшла, а на другий – ні, бо, наприклад, клас відправився на екскурсію. А як же вдома, у сім’ї?

Одного разу я запросив у школу батьків своїх учнів. Я хотів показати їм контрольні роботи дітей, поговорити по душах. Тому я попросив їх прийти без дітей. Батьки прийшли гарно вбрані, але дехто все-таки притягнув із собою дитину. Одна така мама, прийшовши з сином, побачивши мене відразу ж зробила поясний уклін і попросила благословення. Я ще подумав: «Ну, раз ця жінка починає з благословення, значить, вона дуже церковна». Потім ця мама почала говорити мені щось дуже благочестиве, і я остаточно переконався в її духовності і зрадів.

Її син весь цей час мовчки сидів у кутку, дивлячись звідти на свою матір. І раптом бачу – він обертається до мене і зневажливо махає рукою в бік матері. Мені стало дуже незручно перед цією жінкою – і за її сина, і за себе, – адже вона стільки усього хорошого встигла мені наговорити і про чоловіка, який їздив на Афон, і про двоюрідного брата, що трудився в якомусь монастирі. Наступного дня я запитав цього хлопчика:

– Навіщо ти це зробив? Ти поставив мене в дуже незручне положення.

І він відповів:

– Отче, ну скільки можна? Нам вже набридло все це лицемірство!

– Що ти маєш на увазі?

– У школі – одне, а вдома – інше. От моя мама: як вона тобі кланялася, які слова говорила, а вдома вони з батьком постійно сваряться, він від неї слова доброго не чує – нічого з того, що вона говорила тобі! Ні про Бога, ні про Афон. У нас удома на такі теми не розмовляють. Тільки лайка. Батьки кривдять нас, сварять і принижують.

Для того, щоб навчити дітей вірі, треба жити певним чином. Як робив Господь. Він не лише говорив проповіді, але і їв і пив з учнями, спав поряд з ними, вони бачили Його постійно – бачили і не переставали дивуватися з того, як Він прекрасний. Що говорить, то і робить. Ні вдень, ні вночі від Нього не побачити нічого, окрім добра. Не лицемір, не обманює, не фальшивить, не намагається скласти добре враження. Саме таке віровчення проникає в дитяче серце.

Ми повинні допомогти дітям побачити такого Бога, Який їх любить, – безмежно і безумовно.

При цьому з дітьми молодшого віку треба говорити про Бога по-одному, з тими, хто старший – по-іншому, і зовсім по-іншому – із старшокласниками.

Необхідно допомогти дітям побачити Бога, Який любить їх просто так, а не за щось: «Будеш хорошим, ходитимеш у недільну школу – Господь тебе любитиме». І виходить те ж, що я почув одного разу на нашій вулиці. Сусідська бабуся умовляла онука доїсти до кінця усе, що на тарілці: «Їси, тоді тато тебе любити буде!» Дитина вже давилася їжею, і я зупинився і сказав її бабусі: «Ні. І Господь, і батько любитимуть цього хлопчика ще більше, якщо він не стане доїдати до кінця». У жодному разі не можна говорити дітям те, що їх збентежить і заплутає. У жодному разі!

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)