Рука над безоднею

Картина Євангельських подорожей Христа може здатися калейдоскопом випадкових і незв’язаних між собою картин, а дії Христа – хаотичними. Так діти дивляться фільми. Окремі епізоди їм зрозумілі, а в цілому вони не в змозі осягнути режисерський задум.

Так і з Євангелієм про ходіння по воді. Що за дивні картини? Щойно Христос проповідував тисячам юдеїв, щойно Він їх нагодував хлібом небесним, повторивши диво з манною в пустелі. І раптом виштовхує дванадцять учнів у човен. Ховається від народу на гору. Народ у нерозумінні зустрічає ранок без Христа, шукає Його і знаходить на іншій стороні Галилейського озера. Народ приходить до Нього, а Він каже їм про Себе як про хліб, і вони дивуються:

– Які дивні слова, хто може це слухати? – і відходять як від божевільного.

Усе було так добре, що ж сталося? Сталася звичайна річ: майже всі слухачі Христа пропустили Його слова повз вуха. Вони Його просто не слухали, а чекали медичної допомоги і, як наслідок свого очікування – їжі. Він їм про Отця і Його волю, а вони про своє життя. Ну, як ми сьогодні. Свічку за те щоб син не пив, чоловік повернувся, на роботі щоб більше грошей платили. Храм як бюро Добрих справ, де щось дають чи безкоштовно чи недорого.

А Христос і Його любов? Що таке? У цьому і сила Євангелія – його сюжети вічні.

А дванадцяти обраним, так само як і нам, вже надокучило слухати від Христа. Одне і те ж на виступах, і вони, так, з хитринкою: “Господи, вже пізно, а люди голодні. Хто дасть їм їсти?” Вони потурбувалися про людей, а Він заговорився і не помітив проблеми. На кшталт: “Давай, закінчуй. Вечір на носі”.

Це як у відомій історії про те, як інженер читав лекцію корпусу благородних дівиць про паровоз. А вони, наприкінці, і запитують: “А де тут коні запрягаються?” Але в євангельському випадку це було набагато образливіше. Люди бачили диво, а прийняли тільки хліб. Він до Них з любов’ю про Отця, а вони – про лідера визвольного руху.

Це жахливо – Він запропонував їм волю Отця і Царство Небесне, а вони, пропустивши Його слова повз вуха, запропонували Йому президентство в Іудеї. Тобто Його проповідь для них здалася заявкою на роль в їхньому сценарії, і вони великодушно дозволили Йому грати цю роль. Більше того, Він їм так сподобався в цій ролі, що хотіли змусити Його грати в їх театрі насильно.

Ісус же, дізнавшись, що хочуть прийти, несподівано взяти Його і зробити царем, знову пішов на гору один” (Ін. 6:15).

Усе як у нас. Це не ми служимо Христу, а Христа примушуємо служити нам у відведеній Йому ролі лікаря, фінансиста, юриста, політика, нянечки.

Ісус сказав одного дня в нападі почуття глибокої самотності: “Лисиці мають нори і птахи небесні гнізда, Син же Людський не має де голови прихилити” (Мф. 8:20). Почуття самотності серед натовпу і учнів переслідуватиме Христа впродовж усієї євангельської історії. Та й не тільки євангельської, а всієї історії християнства.

Людське єство Христа могло відчувати спрагу, спеку, удари, розп’яття і, звичайно, втому від нерозуміння. Коли не розуміють завжди краще залишитися наодинці із самим собою. Походити по лісу, посидіти біля моря чи піти в гори. Коли буваєш у горах, то земля здається нижче за ноги, а зірки більші і ближчі. І близькість неба хвилює і живить душу таємницею. Вірне рішення – помолитися ввечері на горі.

Христос відокремив дванадцять учнів від натовпу невіруючих людей, щоб і вони не заразилися ажіотажем революції, і примусив піти геть. А оскільки в учнях заснув дух, Він струсив їх дивом, як крайнім засобом реанімації душі. Своєрідний електрошок. Антоній Великий, писав про чудеса: “Не мав і не бажаю”, – підкреслюючи те, що він не хотів би напружувати Христа на надзвичайні дії і турбувати Його своїми безглуздостями. Як справжній дорослий син не бажає даремно турбувати батька.

У даному випадку шокова терапія була не кращим, але єдиним засобом не втратити цю єдину дюжину учнів. Диво має ту небезпеку, що налякавши людину, воно змусить(!) слухатися Бога. А Богові цього не треба. Всякий раз, подаючи диво, Господь ризикує позбавити людину волі і любові. Це дуже сильні ліки, які можуть мати важкі ускладнення. Та і Сам Бог любить найбільш витончені, прості і економні, по духу, рішення.

Але Христос ризикнув. Як геніально Він це зробив! Він міг просто тихо з’явитися з повітря на палубі. Він міг спуститися на крилах вітру в блискавках і в громах, сяючи як на горі Фавор. Ні, був вибраний спосіб, в якому Він себе поставив на ту ж площину, що і потопаючі рибалки – на поверхню води. Показавши тим самим, що Він прийшов не просто до них, а в такий же світ, в якому живуть і вони. З такою ж бурею, з таким же вітром, з такою ж безоднею під ногами. Христос вибрав спосіб, в якому Він у жодному разі не підкреслював Своєї безтілесності, а навпаки давав знати, що тіло Його і тіла Його учнів одного єства. Так щоб це не відштовхувало, але надихало дванадцять Його друзів.

Важко уявити, як це – ходити по воді. Адже в Євангелії написано ПО ВОДІ, а не над водою. Як це – ходити по ямах і пагорбах води? Як по твердому камінню чи як по м’якому дивану з подушками, при зустрічному вітрі? Але не важко зрозуміти, чому вирішив вискочити з човна Петро. Так палкий син кидається, стрімголов, назустріч батьку, який запізнився, так закоханий, який не бачить світла, кидається назустріч своїй любові, нічого не помічаючи під ногами. І абсолютно недивно, що Петро почав тонути.

Увечері вони перестали бачити в Христі Бога. Їхня віра дала тріщину. Ця травма змусила Петра ставити умови Христу посеред бурхливих хвиль: “Якщо”. І сам сумнів, що окрім Христа може з’явитися якийсь злий дух, теж момент недовіри Христу, як Богу. Пророк або учитель може не знати про бурю вночі на озері, але не Бог. Це питання поставило під сумнів божественність Христа.

От така суміш: палкий порив любові, що викинув апостола на хвилі, і холодний розрахунок. Любов потягнула до Бога, мудрування – у безодню. І людина не силах розв’язати проблему цього союзу. Ці протилежності поєднує в гармонії тільки Бог. І Бог протягнув руку.

І ще один момент. Ми знаємо, що віра без справ мертва. Справами віри для апостолів могла стати пропозиція Христа апостолам самим нагодувати тисячі людей хлібами. Малося на увазі, що вони встануть на коліна, за прикладом Мойсея в пустелі, здіймуть руки до неба і попросять Бога повторити диво. А вони відразу про гроші. На жаль. Повне фіаско.

Ми і самі ходимо як по поверхні безодні. У прямому розумінні і переносному. У прямому – мається на увазі те, що під невеликою земною корою, усередині Землі бушує розжарена кам’яна лава, нагадуючи нам про скороминущість усього життя на Землі. А в переносному розумінні – наше життя постійно під загрозою смерті, хвороб, обставин, ненавмисного горя і того, що ми і зрозуміти не можемо.

Урок цього оповідання полягає в тому, що ми МОЖЕМО ходити по водах бурхливого життєвого моря за трьох умов.

По-перше, наша віра має бути живою. А віра жива справами. Паїсій Святогорець писав, як дізнатися, чи жива твоя віра. Щодня зважуй те, що ти зробив для себе і поклади на одну чашу ваг. А на другу те, що ти зробив для Христа і людей. Коли на малій чаші, мається на увазі Христова чаша, з’явиться хоч би десята частина від своєї, то це означатиме добру віру. З цього виходить друга умова.

Коли ми в бурях думаємо про себе, ми тонемо. Коли про Христа – йдемо по воді. Повертаючись до початку написаного, відмітимо, що коли ми бажаємо мати Христа на посилках, тоді Він йде від нас на гору. Коли, спілкуючись з Богом, ми весь час просимо від Нього хліба і видовищ, ми нічим не відрізняємося від тих, кому Він сказав: “Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситились” (Ін. 6:26).

І дивуватися тут нічому. Запитаємо самих себе: “Коли я просив не здоров’я і свого щастя, а любові до Христа і до людей?” Отже ми не так вже далекі від тисяч, які їли дивний хліб, і нічого що не зрозуміли серцем.

У цій історії ми бачимо два полюси свідомості: суто матеріалістичне – у десятка тисяч слухачів проповіді Христової і складне – суміш віри і практицизму в апостолів.

Господь дивом ходіння по воді рішуче змістив центр тяжіння в душі апостолів у бік віри. Через це випробування дивом апостоли подорослішали. Вони виправдали ризик Христа і їм розплющилися очі на те, що Він не учитель, не пророк, не месія, а Хтось набагато більший – Син Божий.

Третій урок полягає в тому, що роздвоєння душі – це трагедія, що веде до хаосу. Розколотість душі, ця травма виправляється тільки рукою Бога. Чи смертю і її передчуттям – страхом і болем, коли страх і біль знімають з нашої душі все ганчір’я, яке ми так старанно вдягали на неї на протязі життя. Але смерть усуває протиріччя двох частин душі механічно. Був негідник, який виряджається в пристойний образ. Став просто негідник. Чого вже тут соромитися перед смертю? А Христос рятує по-справжньому. Варто тільки самому протягнути Йому руку.

Усунути роздвоєність і просто, і складно. Але це не так, якби я закрив очі, розкрив подумки душу і попросив би Небесного механіка виправити неполадки в моєму моторі. Чи як у храмі, стою собі, зітхаю, дивлюся на стелю і чекаю просвітлення. Поки дійшов до дому, просвітлення і кінчилося. Ні. Віра здобувається в справі.

Здавалося б, прості думки, прості слова – потрібно жити просто. Не в тому сенсі, що потрібно стати дурником, а в тому, щоб душа не була роздвоєна. Але ніколи цього не добитися, якщо ми самі одного дня не попрямуємо до Бога, як Петро.

Але нам ніколи. Нам ніколи уловити серцем слова Христові про Себе, про нас… Ми всі відкладаємо ділитися щастям і приймати горе, відкладаючи на потім до тих пір, як раптом гряне грім і перед нами розверзнеться безодня немочі, болю і смерті. І ми станемо вже ні плавці, ні апостоли, ніхто. Тоді ми потрапимо в байдужі лікарняні палати, до байдужих лікарів серед світу, в якому ти раптом став чужим і зайвим, бо з тебе вже нічого узяти. І це буде початком бездіяльного пекла.

Але мені хочеться наприкінці сказати не про безодню, не про те, як ми борсаємося в страху і холоді на її поверхні, а про протягнуту нам руку Божу. Хіба хтось не бачить її?

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: 9 неділя після П’ятидесятниці