На горі чи під горою?

Гравюра Гюстава Доре

Усе пізнається в порівнянні. Дехто вважає себе порядною людиною, доки не впаде в тяжкий гріх, дехто вважає себе цілком віруючим, доки його самого чи близьких не спіткає якесь нещастя. Хоча, яке там нещастя, деколи навіть невеликий негаразд може сильно похитнути, а то й взагалі, обрушити будівлю нашої віри, коли раптово постане запитання: «А в що саме ми віримо?». Що вже казати, коли на нас обрушується дійсно горе, дійсно випробовування, коли все те, що ми вважали вартісним, все те, на що сподівалися, у чому був, можливо, сенс нашого життя перетворюється на порох?

У подібній ситуації опинився батько біснуватого юнака, то самого, який часто кидався «в огонь і часто у воду» (Мф. 17:15). Напевно, цим нещасним чоловіком були випробувані всі можливі засоби, які в підсумку нічим не допомогли, що змусило його звернутися по допомогу… до самого Господа! У житті часто складається, що коли людям нічого не допомагає, тобто не допомагають, висловлюючись біблійної мовою, «боги світу цього»: гроші, знайомства, віра у власні сили, у сліпу удачу (це, напевно, один із найсильніших богів), тоді люди звертаються по допомогу до Господа. Тільки так, і не інакше. Хоча, і тут людину може спіткати невдача, коли вона починає сподіватися не на Бога, а на священнослужителів, або, як варіант, на допомогу віруючих людей.

«Носіть тягарі один одного і так здійсните закон Христа» (Гал. 6:2), – так, ми повинні допомагати один одному, але це не виключає, що ми повинні нести свій власний тягар, а не перекладати на плечі іншого: «Кожний нехай випробовує своє діло і тоді матиме похвалу тільки в собі, а не в іншому, бо кожний свій тягар понесе» (Гал. 6:4,5), – додає апостол Павло. Єдиний, хто дійсно може понести основну ношу нашого тягаря – це Ісус Христос, але про Його допомогу люди якраз не часто згадують. Чому? – З людьми можна якось домовитися, з Богом ми якимсь шостим відчуттям розуміємо, що єдине, що Його дійсно цікавить – це ми самі, наше серце: «Жертва Богові – це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш» (Пс. 50:19). А більшість з нас надзвичайно дорожить своїм сталим (до пори до часу) життям, своїми гріховними звичками, що не готові розстатися з ними, доки нас дійсно не спіткає біда, коли будемо вимушені прямо звернутися по допомогу до Господа (принаймні, частина з нас, доволі незначна…).

Але повернемося до батька біснуватого юнака, який знаходиться на межі відчаю (відчай настане, коли при виді Ісуса, «дух стряснув його (юнака); він упав на землю і валявся, пускаючи піну» Мк. 9:20): навіть учні Христові (а це не будь-хто, а майбутні апостоли!), не змогли допомогти йому в біді. Що залишається робити? – «Ісус сказав йому:

– Якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому.

І тут же скрикнув батько отрока, зі сльозами говорячи:

– Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (Мк. 9:23,24).

Щоб у людському серці зародилася дієва, справжня віра, людина часто мусить опуститися на саме дно відчаю, бо тільки в такому разі перетворюється на порох, тобто набувають свого справжнього вигляду, всі боги світу цього, щоб звільнити місце справжньому Богові, Господу нашому Ісусу Христу. І тільки тоді приходить зцілення.

Але хотілося закінчити ці роздуми на більш позитивній ноті. Христос, взявши трьох обраних учнів, «вивів лише їх на гору високу, і преобразився перед ними» (Мк. 9:2), – зробив Він це, щоб довести Свою Божественну гідність. У цей час внизу, під горою, вирують пристрасті (див. Мк 9:14), які призвели вже до відомого фіналу. А тепер запитання: де б ви хотіли перебувати: на горі разом з преображеним Христом, чи під горою – на місті зневіреного батька?

Щоб бути на горі, на неї спершу треба піднятися слідуючи за Господом. І цього ніхто не зможе зробити за нас.

Чи все таке краще зачекати Ісуса під горою?

Автор: Михайло Лукін (з циклу: “Наслідуючи біблійні приклади“)

Усе по темі: 10 неділя після П’ятидесятниці