Преображення як перемога, або НЕ ЖАЛІЙ СЕБЕ!

«Хтось, зайшовши до обителі, запитав старця: «Скажи мені, чому я хочу, але не можу позбутися пристрасті пияцтва?» – «Дійсно, відповідав той, можеш, але не хочеш, бо шкодуєш себе не по Богу». – «Що ж таке ця пристрасть?» – «Ніщо інше вона в тебе, відповідав старець, як іржа, що точить цвях, що виготовлений із заліза гордині і забивається в руки і ноги розіп’ятого Христа Спасителя».

…Ці роздуми на болючу для багатьох тему я почав писати давно, та все ніяк не міг продовжити. Сьогодні – взявся: раптом відчув, що якраз самий час. Бо – шосте серпня по-старому, Преображення Господнє.

Прийшов з ранку в храм мужик. Вид впізнаний: синювата одутлість, незначна неголеність, піджачна пом’ятість, чорні окуляри, росини поту на лобі, судячи із запаху – вже похмелився, але злегка, не до міри «на другий бік» (хоча, якщо судити по балакучості, і ця міра не за горами, настане вже сьогодні). Розпитав біля свічного ящика, де яка ікона, куди поставити свічку «за ворогів і на удачу».

Потім підійшов до мене. У голосі – збентежена бравада, виклик, глухий біль, дитяча надія:

– Святий отче, можна до вас звернутися чи як?..

– Звичайно.

– От ви тут Богу служите. А от, наприклад, як людині бухати кинути? Там, молитви якісь у вас є, чи якось ви лікуєте?

– А хто кинути-то хоче, ви?

У відповідь мужик вимовив довгий, не дуже зв’язний монолог, зміст якого можуть повторити – і повторюють – нині багато:

– От щось бухаю, не можу зупинитися, та це нісенітниця, а як не бухати, адже жінка-теща-діти-рідня – такі сволоти, не цінують, не розуміють, а я адже такий і растакий, золотий, а для них тільки гроші, і взагалі рутина заїла, а може це і «колишня» до бабки ходить, усе життя отруює, бо я – безневинний страждальник, а вона – породження зла, а грошей бракує, і роботи путньої немає, а за копійки робити дурнів немає, це уряд винуватий і прокляті олігархи, довели народ, і як тут не бухати, але якось кинути б слід, а не можу, вірніше можу, але не виходить, або виходить, але не зараз, а от би з наступного місяця, адже я, та я, та щоб я! – а от душа страждає, бо дуже себе шкода, і ніхто не дізнається, де могила моя, і ех! як нам не бухнути, адже ми православні, а все зло ще в тому, що нас вороги труять паленою горілкою, п’ємо всяку погань, а ні лікарі і ніхто не допомагає, усім тільки гроші плати, ну от хоч ви тут церковні, зобов’язані ж допомагати; і все в такому роді – якщо не зупинити, монолог буде нескінченний.

Я і зупинив – уточнивши суть:

– Так ви хочете кинути пити?

– А що, думаєте, не зможу?

– Думаю, зможете. Якщо захочете. Немає нічого такого, чого б людина, з допомогою Божою, не добилася, якщо захоче.

Ми в Бога – діти. Якщо дитина домагається чогось хорошого і вартого, хіба мати їй не допоможе? Так і Бог допоможе позбавитися поганого рабства алкоголю (тим більше, ви не дитина і розумієте: станете продовжувати – розкладеться психіка і згниє тіло, пияцтво – повільне самогубство).

Але позбавлятися доведеться в основному самому, з допомогою Божою, може, ще і за допомогою лікарів, але самому. Пияцтво часто пов’язане з гординею. Хочете позбутися її – доведеться змінити своє ставлення до себе, до людей, до життя. А це нелегко. І почати слід з головного – припинити внутрішню істерику і перестати себе жаліти.

Не знаю, чи зрозумів він, про що я. Помовчав і несподівано сказав:

– Я в дитинстві бував у церкві, з бабусею. Он, бабусі геть ті на неї схожі. Квіти приносять до ікон. А що, по-церковному свято якесь?

– Так, завтра – Преображення Господнє.

Він зняв темні окуляри – очі дивилися вниз і убік, їх я так і не побачив – і гірко усміхнувся:

– А… на горі Христос преобразився… знаю, читав. Він-то преобразився, ясно!.. А ми?!..

Ми?

Ми – теж. Услід за Ним, з Ним, через Нього.

Насправді, коли ми читаємо Євангеліє, то бачимо, що Христос нічого не робив просто так.

Бог став людиною, щоб людина стала подібною до Бога по благодаті.

Христос пішов по воді – і показав справою: людина – повелитель стихій, набувши за допомогою віри своєї Богом даної гідності, і вона може здолати непорушні, здавалося б, закони єства; і Петро зробив крок по воді услід за Ним.

Христос одним тільки словом зціляв безнадійно хворих, виганяв з людей нечистих духів – і робити те саме заповідав учням.

Христос сказав: “Моліться ж так: “Отче наш” – і явив усім людям не просто Всевишнього, але справжнісінького Отця, не лише Свого, але і нашого, з Яким ми віднині можемо бути пов’язані не лише і не стільки шануванням і підпорядкуванням, скільки синівською любов’ю.

Христос воскресив Лазаря, а потім воскрес і Сам – щоб переконати нас: і ми, народжені в пронизаному смертю світі, можемо і повинні не боятися смерті, але пройти крізь неї і вступити у вічне життя.

Христос являв нам чудеса – але не показував фокусів, того, що могло б просто уразити уяву, або навіть явити велич і могутність Божества, але для нас, простих смертних, бути недосяжним, а значить – безглуздим. І на горі Преображення Він просяяв нетлінним світлом – не для того, щоб засліпити учнів і покрасуватися перед ними: от, Я – Син Божий, переконайтеся і тремтіть.

Своїм преображенням Христос призвав до преображення – усіх нас, які мають сміливість назватися Його учнями (Сам Він, ми пам’ятаємо, на Тайній Вечері назвав учнів – друзями).

Надбання преображенського світла стало не темою дозвільних бесід інтелектуалів – стало змістом життя багатьох подвижників, і не лише їх – усіх нас: непреображені, ми помираємо, не додаючи сил для надбання цього світла в собі і своєму житті – тонемо в пітьмі (ах, скажімо, адже ми не подвижники – тим гірше для нас, що не розчули Божого заклику до подвигу в нашому звичайному щоденному суєтному житті).

Що таке позбавлення від звичного життєвого рабства гріху, того ж пияцтва, як не початок нашого преображення?

Гей, чоловіче, ти пішов сьогодні з храму, так і не сказавши свого імені, – повернися, послухай, що скажу (митрополит Антоній Сурожський казав: «Я погана людина – але те, що кажу про Бога, правда», так може і мої слова якось тобі, бідоласі, згодяться.). Що тобі робити, запитуєш? Передусім – отямитися. І з похмілля – не потягнутися похмелитися. Кажеш, тяжко? Тяжко. Але не настільки, наскільки малює тобі твоє самошкодування.

Не шкодуй себе.

Клич на допомогу Бога і ближніх.

От побачиш, вони не відмовлять. Потрібні будуть ліки – нехай ліки, тільки не пий, не намагайся погасити багаття пристрастей бензином. Перетерпи день. Другий. Два дні свободи! А там – ще і ще. І рано чи пізно, з допомогою Божою, Фаворське світло Христове, про яке ти, кажеш, десь читав як про красиву казку, стане реальним світлом твого життя.

Повернемося до початку, чоловіче, брате мій по нещасній земній юдолі, брате в Христі: не жалій себе. Самошкодуванням, заснованому на гріху самозвеличення, взагалі пронизано все наше нинішнє життя.

За всю планету не скажу – але подивися, що твориться навколо тебе, поруч, у під’їзді, на вулиці, у твоєму місті або селі: істеричним розжареним самошкодуванням повні серця людей – і вони спиваються і сколюються, вони безглуздо вбивають першого зустрічного за необережно сказане слово, бо «усе набридло!», вони йдуть один на одного на таран, сидячи за кермом автомобіля і не бажаючи поступитися дорогою, вони нескінченно подають позиви один до одного в судах, вони забули зовсім про те, що таке любов, сімейний тихий мир, солодкість прощення, дружба і взаємодопомога, і слова про творчість, про віру, про життя вічне для них стали пустим звуком.

Ми на війні, чоловіче, і подивися, скільки навколо самострілів і дезертирів.

Ми на війні, і світло Фаворське, відкрите нам Христом, – знамення нашої перемоги, яка прийде неодмінно, але до якої ще – воювати і воювати.

І передусім – із самим собою.

Автор: священик Сергій Круглов