Не такі священики

Усім нам знайома православна приказка: «Де просто – там ангелів із сто». Проте досягти цієї ясної, Христової простоти в церковному житті ох як непросто, до неї доводиться йти крізь складнощі.

Як у тій казці принцові доводиться продиратися крізь хащі, щоб вийти до замку і поцілувати сплячу принцесу – так і людині, яка приступає до таїнств Церковних, доводиться продиратися крізь умовності, уявності та забобони, нажиті на парафіях десятиліттями.

Часто всі ці складнощі і незрозумілості народжуються із запалу прямо в голові парафіянина, особливо – у голові того, хто лише почав робити перші кроки у вірі.

Був якось випадок: молодий хлопчина, парафіянин, поскаржився, що в нього з дівчиною труднощі – не може ніяк почати сповідуватися. Коли прийшли вони разом, і ми стали розбиратися, виявилось, що дівчина і віруюча, і грамотна, і Євангеліє читає, і молиться старанно, от тільки ніяк не може священика вибрати, якому б хотіла сповідатися.

«Не такі» вони всі якісь.

Одного вона зустріла на ринку у світському одязі, другий занадто молодий і на старця не схожий, третій у розмові замість духовної поради їй анекдот розповів, четвертий музикою захоплюється, а священикові цього не можна. Не виглядають вони як священики.

На моє запитання, як же саме, на її думку, має виглядати «справжній» священик, дівчина описала мені збірний образ старця, почерпнутий нею із житій святих. Коли я у відповідь говорив дівчині про те, що Церква – не інкубатор, а сім’я, що вона об’єднує в собі найрізноманітніших людей, що люди і не мають бути однаковими, що Бог любить нас, священиків або мирян, не за наш статус або функції передусім, а за нас самих, і що зовнішній вигляд далеко не завжди відповідає внутрішньому, хоч у Церкві, хоч у світі. Вона слухала мене, широко розкривши очі, видно було, що чує все це вперше.

Ми говорили з нею довго. До чогось вона доросла, щоб зрозуміти, до чогось ще ні. Ні, переконувати її в чомусь, надмірно «вантажити» тим, що їй доки не під силу, змушувати – я не став, але інформацію до роздуму надав, і вона пішла, замислившись. Згодом вона ще певний час їздила по храмах, потім нарешті знайшла «свого» батюшку, стала регулярно сповідуватися і причащатися, і вірю, що в неї все склалося добре, що вона знайшла своє місце в Церкві Христовій.

Як розмежувати – і як поєднати в справі сповіді душевне і духовне?

Усе дуже просто: не втрачати зв’язок з Христом. Пам’ятати, що все своє, у тому числі всі свої гріхи – ми несемо до Нього, а не до священика. Проте і без священика в цій справі не обійтися, бо Церква – сім’я, і діти в ній різні: одні немовлята і живляться поки лише молочком, сидячи на ручках, а інші можуть і дорослу їжу їсти, і старшим допомагати.

Одні можуть сповідуватися будь-якому священикові, незважаючи на його зовнішність, на приязнь-неприязнь до нього як до людини, розуміючи, що каються Богові, і сповідуватися уміло, називаючи тільки гріхи як болячки, від яких потрібно позбутися, не пускаючись у просторові пояснення і розмови, не просячи порад, іншим словом, відділяють сповідь – і бесіду «по душах», от така бесіда може бути якраз саме із близьким священиком.

А інші як малі діти, без священика не можуть, для них особа священика має велике значення, і суворо їм нарікати на «недуховність» не можна, вони ще малі.

Інша справа, що малюк має рости, і священику потрібно стежити, щоб духовне чадо не особливо засиджувалося на ручках, намагаючись пересісти на шию, потрібно вчити його дорослішати, ходити своїми ногами, показати йому шлях від священика – до Христа, до Нього одного.

Отже чи вибирати собі священика для сповіді чи йти до того, хто першим попався – можна і так, і так. У живому житті все однаково і за шаблоном не буває, а що може бути живішим за життя в Церкві, живішим за віяння Духа Святого в ньому? Головне – не зациклюватися на питанні про священика. А любити і шукати всіма силами Христа, з усією вірою, сподіванням, молитвою, на яку здатні. Якщо з цього погляду дивитися на складнощі церковного життя, то багато що з них вирішується саме собою. Бо, як відомо, «тим, які люблять Бога, покликаним з Його волі, усе сприяє для добра» (Рим. 8:28).

Автор: священик Сергій Круглов