Успіння проти смерті

Смерть – її грізна тінь – висить над усім нашим життям.

Страх починається з першого жаху дитини, яка дізналася про смерть. Протягом життя ми з тривогою і трепетом чекаємо смерті батьків. А з віком бачимо, як один за другим сходять у землю наші близькі. І під кінець років ми і самі жахаємося старечого безумства і паралічу – перших вісників смерті, що прийшла за нами.

Ми радіємо народженню дітей і онуків. Нам добре на весіллях і хрестинах. Так навіщо замість днів народження святих ми святкуємо той день, коли вони лягають у труну? Чому ми сьогодні величаємо день Успіння Божої Матері?

Ми боїмося того, чого не знаємо. Як сказав Сократ: “Боятися смерті – це приписувати собі мудрість, якої не маєш”. Поки ми живі – смерті немає. А коли помираємо, то не знаємо того, що за труною. Ніхто звідти не прийшов і не розповів, як там, за винятком одного Христа.

Апостол Павло сказав: “Якщо і Христос не воскрес, то й проповідь наша марна, марна і віра ваша” (1 Кор. 15:14). Усе ніщо без цієї переконаності в тому, що наша душа створена за образом Божим і безсмертна.

Цю прописну істину знають навіть діти. Одного дня я запитав одну маленьку дівчинку:

– А що було, коли тебе не було?

Вона подивилася на мене з нерозумінням:

– Як це мене не було? Я була завжди!

– І ти будеш завжди?

– Так, я ніколи не помру. Я була завжди раніше і буду завжди.

І те, що знають діти і святі, ми втрачаємо протягом життя.

Хіба хтось рішиться в хвилини похорон, дивлячись на чорні хустки і заплакані обличчя рідні, сказати:

– Радуйтеся!

Це неможливо. У випадку з Успінням Божої Матері ми радіємо. У чому ж різниця?

Перша різниця в тому, що ми не віримо Богу і загальному воскресінню. Ми не віримо Самому Богу, Який сказав, що Він створив багато осель, і всякому праведнику буде на небі своє особливе, найкраще для нього місце. Але якщо боїшся, то, значить, ще не знайшов себе і не знайшов Бога.

Друга – у тому, що солодкість гріха і цього тимчасового життя очевидні, а радість райського блаженства примарна. Або навіть зовсім не відомий стан блаженства, а святість чужа і лякає.

І третє – те, що сказав Іоанн Ліствічник: “Страх – є дитячість розуму і прояв крайньої самолюбності”. Які точні слова. Хіба на похоронах ми плачемо про небіжчика? Ні. Ми плачемо про себе, про те, що тепер нам дістанеться менше любові і радості. Для нас любов – це все, що можна захопити чи присвоїти. А смерть – це коли захоплене йде з рук. Розумом ми розуміємо, що покійному в тисячу разів приємніше буде з Богом, Який милує, ніж з нами, які вічно сперечаються один з одним. Але і тут ми шукаємо свого.

Проте страх смерті не вічний. Вже на самому порозі смерті на хворих і старих знаходить втома від праць і страху. Набридає боятися і просто хочеться тихо померти. Рвуться зв’язки, і вмираючу дитину вже не веселить іграшка, а старика вже не тішать рідні. Їх образи стають як прозорі тіні. Турботи живих здаються метушнею і дурістю, бо повністю відкривається проста істина про те, що єдине потрібне – це Бог.

Піднімаючись вище, ми знаходимо слова апостола Павла: “Маю бажання визволитися і бути з Христом” (Флп. 1:23).

Посмертні митарства

З висоти, на яку піднялася душа Павла, видно, що смерть – це не фінал життя, а тільки одна з дверей, що ведуть до Бога. Одного дня ми відкрили одні такі двері, народившись у світ. Наступні двері – смерть. І хтозна, може, і вони не останні.

Ніхто нічого достеменно не знає ні про смерть, ні про посмертну долю. Церква премудро не стала створювати канон і вчення про смерть, як це зробили древні єгиптяни, з однією метою: заради збереження чистоти експерименту досвіду “життя”.

Є каламутні свідчення воскреслих людей. Не затверджені всією повнотою Церкви одкровення стариці Феодори з її жахами митарств. І є думка про те, що Бог мовчить неспроста і Він добріший, ніж думає Феодора.

Якщо я знаю напевно, то це не є предметом віри. Не можна вірити в математичну формулу. Її потрібно знати. Не можна знати Бога як формулу, інакше буде знання, і воно не дорівнюватиме любові. У любові має бути таємниця і недомовленість. Вона пов’язана, по-перше, з незбагненністю Бога і Його найголовнішого дару – любові. А по-друге, – з відмінністю природи любові від природи пізнання. Чи любов – це інша форма пізнання Бога окрім розуму.

Мовчання Бога про смерть пов’язане з любов’ю. Бо любов, як написано в апостола Павла, передусім, вірить, а не знає: “Всьому йме віру, всього сподівається, все терпитьне шукає свого, не гнівається, не замишляє зла” (1 Кор. 13:7,5).

Смерть – це іспит на любов. Якщо ти любив померлого, а сам померлий був хорошою людиною, чого ж ти плачеш? Йому з Богом буде добре. Якщо померлий був злим і шкідливим, так чого ж ти плачеш, адже пішов мучитель?

Плакати варто тоді, коли ми живемо собі ні те, ні се. Плакати треба тоді, коли ми це життя перетворили на муку через свою злість і добре відчуваємо, що цілком можемо зіпсувати собі і людям життя в Раю. Плакати треба не про смерть, а про власну дурість, лінь і злість, що відлучає нас від Бога.

Радість у день Успіння Божої Матері – це наше сповідання тріумфу любові. Це наш доказ віри в Бога. Чим менше ми боїмося смерті, тим більше в нас довіри до безсмертного і вічного Бога. Тим більше віри в те, що ми створені за Його образом і подобою в життя вічне. Тим більше ми сповідуємо те, що головне в земному житті – любов.

У своєму максимумі зникають навіть ці самі двері чергової кімнати на шляху до Бога. Мати Божа минула проходження через землю і якийсь таємничий період очікування Другого пришестя. Діва Марія прямо перейшла в інший світ незвичайним способом. Вона воскресла, як воскрес Христос, як були взяті на небо пророк Ілля і апостол Іоанн.

Корінь слова “воскресіння” – крес. Воно споріднене словам кресало, іскра. Досліджуючи Туринську плащаницю, учені зауважили, що тканина була як би обвуглена виходом якоїсь енергії.

Туринська плащаниця

Це приховане полум’я є те, що нашою убогою мовою називається любов. І ми наближаємося до подібного полум’яного і променистого преображення в тій мірі, в якій навчилися любити.

І ми, радіючи Успінню Божої Матері цією радістю, свідчимо про те, що смерть переможена не лише Богом, але і тими, хто любить Його. Радістю свята ми свідчимо про те, що блага світу – тлінне, і єдине, що потрібне – любов до Бога і людей. З розчуленням, як і маленька дівчинка, у це свято ми підтверджуємо, що смерті немає і що труна є тільки чергові двері в гості до Бога. З-під цих дверей ми вже зараз бачимо промені світла.

Не хочу ж, браття, лишати вас у незнанні про померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії. Бо коли ми віруємо, що Ісус помер і воскрес, то й померлих в Ісусі Бог приведе з Ним. Бо це говоримо вам словом Господнім, що ми, які живемо і залишимося до пришестя Господнього, не попередимо померлих, тому що сам Господь у час сповіщення, при голосі архангела і сурми Божої, зійде з неба, і мертві у Христі воскреснуть раніш; потім ми, що лишились живими, разом з ними будемо піднесені на хмарах назустріч Господеві у повітря і так завжди з Господом будемо. (1 Сол. 4:13-17).

Звичайно, не всім можливо уникнути смертного смутку. Ця крига на серці мучить навіть великих святих. Але на Пасху і Успіння – Малу Пасху, вона тане і відступає і надихає нас на те, щоб сильніше прагнули до Бога і міцніше обіймали наших рідних і улюблених.

Цього дня ми згадуємо, що любов – це диво, що витягує людей з власних мереж страху, смутку і смерті. А головна наша радість у тому, що все в надійних руках, і в розумінні того, що нас рятує не лише знання, але і серце.

І тому варто просити в Бога і Пречистої Діви Марії м’якого і люблячого серця.

Господи, навчи мене любити не бідою, а радістю і сміливістю перемоги Твого воскресіння, яке вище за життя і смерть.

Божа Мати, скажи, як це зробити.

Автор: священик Костянтин Камишанов