Говорячи про Бога, не будьте фармацевтами-провізорами

Христос, перед Яким я весь час винен

Свого часу на мене величезне враження справили слова з книги спогадів про старця Порфирія. Автор спеціально помістив їх на обкладинку: «Узнавши старця Порфирія, я узнав іншого Христа». У книзі ця фраза продовжується наступним: «Я уявляв собі Христа абсолютно певним чином – так, як мене учили дідусь з бабусею і мама. І цей Христос якось постійно давив на мене – мені весь час здавалося, що я в чомусь перед Ним винен, щось Йому повинен. Але коли я познайомився зі старцем Порфирієм, я побачив абсолютно іншого Христа – Христа, Який дав мені повітря, кисень».

Значить, своєю поведінкою, своїми словами і, найголовніше, – своїм ставленням до оточення ми виявляємо людям Христа. Кожен з нас. І дуже важливо, Який це Христос. У будь-якому випадку те, яким ми представляємо Його перед іншими, відбиває нашу особистість – інакше неможливо. Але принаймні треба старатися, щоб це віддзеркалення максимально наближало людей до Того Христа, Який ходив по землі дві тисячі років тому. От Кого треба намагатися нагадувати, а не реалізовувати плоди власної фантазії.

Саме так і поступав старець Порфирій, коли учив людей вірі. Можна сказати, що все життя його була таким повчанням-оголошенням, бо він розповідав про Бога і духовно опікувався людьми, не роблячи проповідь самоціллю. При цьому один тільки звук його голосу міг розтопити людське серце. Ті, хто говорив з ним, пам’ятають кожне його слово. Я розмовляв з ним двічі і можу сказати, що кожне слово старця збереглося в моїй пам’яті. От що таке істинне віровчення – коли твої слова горять ніби вогонь, і, раз почувши, їх вже неможливо забути.

Люди дивувалися тому, що казав їм старець. І це було не так, як ми часто розмовляємо зі своїми дітьми, після чого вони думають: «Ну от, тато знову за своє! Знову мама починає проповідь». Навпаки. Старець у таких випадках якраз казав батькам: «Ви погано розмовляєте з дитиною! Кривдите, грубите, давите». І постійно повторював наступне:

– Господу не потрібне насильство. Тому і вчити вірі треба не насильно, а дбайливо, намагаючись поволі поселити щось нове в душі дитини.

Старець Порфирій ставав усім для усіх, хто приходив до нього, але сам він хотів лише одного: щоб люди жили в Христі. Будучи безгрішним, він прекрасно розумів грішників і кожного разу звертався до них – наскільки це можливо, – щоб зрозуміти і відчути. Не скоюючи тих гріхів, які скоювали вони, він розумів їх метання і тяготи. Старець відчував цих людей, розумів їх. Великий дар.

Батьки примушували її носити «нецерковний» одяг

Я, наприклад, не виношу запаху сигарет. І навіть не через те, що вважаю паління гріхом, – просто від цього запаху мене починає нудити. І мені дуже важко сповідувати курців, які дихають на мене при розмові. Сьогодні, наприклад, коли я їхав на таксі, водій, ввімкнувши радіо, попросив мене:

– Отче, якщо тебе дратує ця музика, скажи!

– Нічого страшного – слухай що хочеш, музика мене не дратує, – відповів я. – Головне – щоб ти не палив.

Але коли людина приходить і каже:

– Отче, у мене погана звичка. Я палю, і дуже багато. Мені так погано від цього!

Я відповідаю в таких випадках:

– А що ще тобі залишається робити?

– Отче, але хіба це не гріх? Чому ви не сваритеся?

– А що тут сваритися? Адже ти не від хорошого життя палиш, явно тебе щось тривожить, турбує.

– Так, отче, і дуже багато що!

Починаючи розмову з людиною, слід відштовхуватися від її ж рівня, а не звідти, куди ти хочеш її «підняти». Спочатку треба «спуститися».

Якось я був в одному монастирі і серед паломників побачив дівчину, яка була майже не одягнена, – з голою спиною, та і взагалі одягу на ній було небагато. І от я побачив, як один старець почав з нею дуже ласкаво розмовляти. Він навіть поплескував її по голій спині, і, зізнаюся чесно, мене це збентежило – тоді я ще не був священиком, це було давно. «Що він робить? – думав я. – Як можна так з нею говорити, коли вона не посоромилася прийти в монастир у такому вигляді?»

А потім цей старець сказав мені:

– Якби ти знав, яка прекрасна, тонка душа в цієї дівчини! Вона чудова. А одягається так, бо її батьки не хочуть, щоб вона ходила в церкву. Вони знають, що в церкву слід одягатися скромно, і тому спеціально примушують її вибирати «нецерковний» одяг, щоб не дати їй піти в храм. А вона все одно приходить – потайки від них, але знаю про усе це тільки я.

От як можна помилитися, якщо судити про життя іншої людини поверхнево і поспішно!

Говорячи про Бога, не будьте фармацевтами-провізорами

Учити вірі означає «ловити людей». Сам Господь робив так, Він ловив людей Своєю любов’ю, яку святі отці називають любов’ю екстатичною. Що це за любов? Це коли Бог виходить зі Своїх власних меж і йде до нас. Так і людям слід чинити – на заклик серця. І тоді батьки будуть гідними, справжніми батьками, а учителі – гідними учителями.

Адже, по суті, хто з нас може вважатися гідним? Ніхто, жоден – говориться на Божественній літургії. Але як же таким стати? Тільки усвідомивши своє безсилля і зізнавшись в ньому Богові із словами: «Господи, допоможи! Я роблю усе, що можу. Зм’якши моє серце, Господи, зроби його подібним до монастирської свічки!» От такими слід бути.

Говорячи з молоддю про Бога, не уподібнюйтесь фармацевтам-провізорам. Коли людина приходить в аптеку за ліками і запитує, скільки вони коштують, то отримує, приміром, відповідь «Сорок гривень». Такою ж буде відповідь провізора і наступному покупцеві, і всім тим, хто хоче купити ці ліки. Але в духовному житті завжди виникають несподіванки. Одному Господь скаже – сорок гривень, другому – п’ятдесят, третьому – двадцять, а четвертому віддасть ліки даром.

Божественна справедливість і премудрість не мають нічого спільного з тим, що нам здається.

Так і в розмові про віру – кожній дитині потрібен індивідуальний підхід. І в цьому – краса Божественного слова. Учитель, який розуміє це, ніколи не втомиться говорити з дітьми про Бога, бо йому це подобається. І батьки радіють, дивлячись на своїх дітей.

Коли я працював у школі, мені було непросто вести урок, якщо приходив інспектор. Наодинці з дітьми ми не помічали, як біжить час – навіть дзвінка не чули, і закінчували урок лише тоді, коли за учнями приїжджав автобус (це була приватна школа). Але варто було на урок зайти інспекторові або ще комусь з адміністрації, я починав говорити зовсім по-іншому. Я просто проводив урок. І після цього учні запитували мене:

– Отче, чому ви так міняєтеся, коли приходять ці люди?

– А що робити? Я маю говорити так, як написано в підручнику.

– Але так набагато гірше!

От у чому різниця. Важливо, щоб слова про Бога диктувалися твоїм життям, а не підручником. Підручник містить методику, основні ідеї, але все інше залежить від тебе. І життя – це не підручники, не параграфи і не красиві фрази. Життя – це життя. Розумієте?

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)