Дитині треба казати, що в раю буде багато морозива

Одній людині дуже сподобалося, коли вона задала мені запитання, а я не зміг на нього відповісти. Вона сказала:

– Ти чудовий!

– Чому?

– Бо не все знаєш. Мені так сподобалося, коли ти замість відповіді сказав мені: «Не знаю!»

– Але я насправді не знав.

– От тому мені і сподобалося, що ти сказав «Не знаю», а не став вигадувати хоч якусь відповідь, аби не втратити свій авторитет.

Бачите? Авторитет з’являється саме тоді, коли людина не приховує, що чогось не знає. Не знаю, і все. Запитай свого духівника. Прочитай он ту книгу.

До речі, раджу вам прочитати книгу сестри Магдалени «Думки про дітей у Православній Церкві сьогодні». Взагалі в неї дві книги, у другій ви знайдете питання, які задають діти, – теж чудова.

Там говориться якраз про те, як розмовляти з дітьми про Церкву, щоб їм було зрозуміло. Наприклад, маленькому дошкільникові не слід говорити, що Причастя – це Тіло і Кров Христові, бо при слові «кров» він просто злякається. Краще просто сказати: Причастя – це Христос.

Одна дитина якось запитала свою вчительку в недільній школі:

– Скажіть, а моє цуценя потрапить до раю?

Вчителька виявилася дуже строгою. Вона відповіла:

– Що ти таке кажеш? У раю – нестворене світло, у раю – невимовна пишність!

Почувши про нестворене світло, дитина засмутилася і сказала:

– Якщо мого цуценя немає в раю, я теж не піду туди.

– Але його там немає! Зрозумій це, – відповіла вчителька.

Сестра Магдалена чула цю розмову і, прийшовши до старця Софронія, запитала:

– Отче, а що ми маємо відповідати дітям у таких випадках?

– Треба казати, що цуценя – у раю. Бо це цуценя було для дитини другом, якого її безневинна душа ніжно любила. Тут немає жодного зв’язку з вченням про те, що у тварин немає безсмертної душі, що вони не спасуться. Це все зовсім інше. Не треба забивати голову дитини дорослими думками.

А інша дитина якось запитала у своєї матері:

– Мама, а в раю буде шоколадне морозиво? Якщо ні, я туди не піду!

Мама виявилася підготовленою і відповіла:

– Там буде дуже багато морозива! І буде дуже добре.

Маленькій дитині потрібні саме такі відповіді. А старшокласник сам ніколи не поставить подібних запитань. Він запитає про інше. І відповідати йому теж треба буде по-іншому. Як і студентові, наприклад.

У розмовах будьте обережні з темою смерті.

В одного хлопчика померла мама, і коли він прийшов у школу, вчителька сказала йому:

– Якою чудовою була твоя мама! Господь забрав її, бо Він дуже любить хороших людей.

І відтоді хлопчик, який до цього вчився на «відмінно», почав отримувати погані оцінки. А причина була банальною: він злякався. Злякався, якщо буде добре вчитися, буде хорошим хлопчиком, то теж помре. Адже сказано – «Господь забирає хороших!» От і виходить: раз ти хороший, добрий, розумний – давай на той світ!

Але ж це не так. І вчителька просто неправильно сформулювала свою думку. От чому так важливо уміння підбирати потрібні слова.

«Чому дядько помер?» – запитує дитина. – «Ну, можливо, Господь забрав його для того, щоб уберегти від чогось поганого». – «Зрозуміло, – думає дитина, – значить, і мене Господь може забрати в будь-який момент». Ми, християни, з легкістю даємо відповіді на питання, а при цьому станься щось з нами – і ми так починаємо переживати. Я перший тому приклад. Загалом, треба бути дуже обережними з відповідями. Спочатку як слід подумати, а потім вже казати.

Найлютіші богоборці – діти церковних батьків

І нарешті, хочу сказати вам дещо дуже сумне. Найлютіші богоборці – це діти дуже церковних батьків. Це страшно. Почитайте біографії атеїстів. В одного батько був пастором, у другого – допомагав Церкві, третій вчився в семінарії. І всі вони покинули Церкву, пішли з неї. Чому? Бо ті, хто говорив з ними про Бога, не змогли торкнутися їх серця, пом’якшити душу. Ці люди зовсім не були поганими – поганих дітей не буває. Проблема – у суспільстві. Людина завжди тягнеться до істини, але замість Христа часто знаходить зовсім інше.

На жаль, ми, церковні люди, зовсім не такі, якими хотів би нас бачити Господь. І саме з цієї причини наші сусіди досі так і не прийшли до церкви. Адже вони часто бачать, чують нас, прекрасно нас знають. І якими б духовними людьми ми самі себе не вважали, вони не бачать у нас нічого такого. У будинках тонкі стіни, усе чутно – і як ми розмовляємо, як поводимося.

Навіщо далеко ходити – мій рідний батько одного разу виклав мені чудовий урок на цю тему. Ми нечасто телефонуємо один одному – і коли він телефонує, мені важко довго з ним розмовляти: кінець робочого дня, я втомлююся, а треба ще готуватися до зустрічей, бесід. Тому наша розмова зазвичай починається так: «Так, тато? Що сталося? Тобі щось потрібно?» І потім швидко закінчується. А моєму батьку не треба нічого особливого. Йому хочеться просто поговорити, бо він пенсіонер і сидить удома.

І от одного разу, коли я в черговий раз зібрався швидко закінчити розмову і повісити слухавку, тато сказав:

– Почекай хвилинку, одне тільки питання: чому з іншими ти такий добрий, а зі мною – такий злий?

Так я отримав хороший урок. І зрозумів, що означає по-справжньому говорити про Бога. Це не слова, які я кажу тут перед вами. Це те, що йде від серця. І якщо мій батько бачить, що з близькими я не хороший, значить, і вчити вірі по-справжньому в мене не виходить.

Старець Паїсій у таких випадках порівнював ситуацію з правилами донорства. Адже коли приходить донор, готовий пожертвувати свою кров, цю кров спочатку ретельно перевіряють. Недостатньо просто сказати: «Хочу бути донором». Треба, щоб кров була чистою. Інакше цій людині скажуть:

– Знаєте, ми цінуємо вашу готовність допомогти, але, на жаль, ви не можете бути донором. Ми не маємо права ризикувати здоров’ям іншої людини.

Тому не кваптеся відповідати, не кажіть багато, не робіть із себе учителів. Краще уважно вислухати питання, ніж швидко дати невірну відповідь. Так радить апостол.

Закликати ім’я Боже навіть над половинкою дині

Поселіть Бога у своїй домівці. Це буде найкращим свідоцтвом вашої віри. Моліться перед їдою. Згадую розповідь про двох селян, які працювали на полі в літню спеку. Вони зібралися пообідати динею і розділили її навпіл. При цьому один з них перехрестив свій шматок дині, а його товариш здивовано запитав:

– Що ти робиш?

– Молюся про себе.

– Перш ніж з’їсти півдині?

– Так, перш ніж з’їсти півдині. Я дякую Богові за те, що Він послав мені цю диню і я можу освіжитися в таку жару.

Якщо ми навчимося закликати ім’я Боже навіть над половинкою дині; якщо зуміємо пояснити дитині, що її комп’ютер зламався не просто так, а по волі Божій і Бог таким чином хоче їй щось сказати; якщо самі зрозуміємо, що кожна подія нашого життя пов’язана з Богом, і наповнимо Ним своє життя – це буде справжнє свідоцтво віри.

Інакше ми будемо вічними слухачами недільної школи, які смирно сидять на уроці, а потім вмить усе забувають. Пригадую випадок зі своїми учнями. На перерві хлопці затіяли гру в баскетбол, і я, вийшовши на балкон, несподівано почув, як один з них вилаявся.

– Що ти таке кажеш, Георгію? – запитав я його. – Що це за слова?

А хлопчик, підвівши голову і побачивши мене, відповів:

– Хіба зараз ми на уроці? Зараз ми граємо в баскетбол!

Тобто на Законі Божому я зразковий хлопчик-християнин, а у дворі – дворовий хлопець.

От чому так важливо навчити дитину відчувати поряд із собою Христа – де б вона не знаходилася: на уроці, у дворі, на мотоциклі. Це велика мета.

І велика відповідальність і щастя – говорити з дітьми про Бога, відштовхуючись від власного життєвого досвіду.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)