Чи готові ми виховувати святих?

Відволіксь від дітей і займися своїми помилками

Не шкодуй про свій вибір. Адже для тебе цей шлях – найкращий. Кожен вибирає свою дорогу, своє життя – робить свій вибір. Кожен йде в тому напрямку, куди закликає його Господь, щоб відвести у Своє Небесне Царство. І тут не буває поганих або хороших доріг – усі вони ведуть до Бога, якщо ми з Ним заразом. Головне – постаратися знайти розраду в тому хресті, який нам дає Господь. Не упиратися, не протестувати, а перетворити його на царський  трон! Так, як це зробив Ісус Христос – зі Своїм Хрестом. Адже тому над Розп’яттям і пишуть слова «Цар слави».

А твоя слава – в сімейному хресті. Страждання, жертовність приведуть тебе до упокорювання, зроблять зрілою людиною. Пройде час, і ти зрозумієш, що шлюб – це не якась безнадійна ситуація, де немає місця змінам і надіям, а Таїнство, шлях до Бога, шлях до мудрості і спасіння.

Усвідомивши це, ти зрадієш своєму вибору життєвого шляху – шляху сімейного життя і батьківства. Саме він найшвидше приведе тебе до Бога. Чудовий вибір! А зосередити увагу краще на іншому. Подумай не про те, чи вірний шлях вибраний, а про те, як по ньому йти. І тоді, рухаючись у цьому напрямку, почнеш бачити свої помилки. Приглядайся до себе, до свого стану, спостерігай за собою.

Дитину доки залиш у спокої. Не сконцентровуйся на ній, як ти зазвичай робиш, а займися собою, своєю душею.

Бо якщо твоя душа почне пахнути, то цей аромат наповнить і увесь простір у домі. І діти обов’язково його відчують. Знаєш, як це важливо? З боку може здатися, що ти віддаляєшся від повсякденних проблем і робиш крок назад, але насправді йде накопичення сил, з тим щоб зміцнитися і повернутися з більшим потенціалом.

Відволічись ненадовго від дітей, не займайся ними весь час, а зверни увагу на себе. Так ти побачиш, де припускаєшся помилки в стосунках як з ними, так з дружиною чи чоловіком. Заглянути в себе – не егоїзм, а спосіб самопізнання. Можна назвати це «упокореним егоїзмом», коли у світлі Божественної благодаті людина бачить своє віддзеркалення і розуміє, де припускається помилки.

Ти привела дитину на сповідь, але де ти сама була раніше

Одна жінка якось привела на сповідь свого сина, учня початкової школи. Вона думала, якщо дитина почне сповідуватися з раннього віку, то гарантовано не зверне зі шляху істинного, оскільки Бог оберігатиме її. Їй здавалося, це – краще, що вона може зробити для свого сина.

Хлопчик між тим вчився вже в четвертому класі. І коли вона підвела його до священика, той сказав:

– Ти надто пізно привела хлопчика на сповідь.

Жінка відповіла:

– Отче, але я тільки зараз помітила, що він почав дещо розуміти. Поки він був маленький, я не водила його на сповідь, бо які в нього могли бути гріхи?

На це священик відповів їй:

– Мова не про хлопчика. Коли я сказав, що надто пізно, я мав на увазі тебе. Тобі треба прийти до мене раніше дитини. Де ти була всі ці роки – коли тобі самій було десять років, п’ятнадцять, двадцять? Якою саме буде рости твоя дитина, залежить від того, якою ти була в її віці, як ти росла.

Тому і треба було тобі прийти до мене задовго до  народження хлопчика – адже в той час йшла закладка не просто тих генів, які він сприйняв від тебе, але і його душевного складу, його характеру. Діти беруть від батьків не лише колір очей, волос, форму обличчя, зовнішність і фігуру. Вони переймають і внутрішній світ – душевне влаштування, яке чи освячено благодаттю, чи ні.

Чому треба виправляти не інших, а себе

Батьки часто приходять до священика за порадою. І якщо тому вдається  допомогти їм розкритися, то люди починають розповідати про безліч проблем з дітьми, із сімейним життям. І тоді починаєш розуміти, як багато труднощів у сім’ях і як складно батькам заглянути в себе і змиритися з тим, що десь вони помиляються, вчиняють неправильно.

Дуже важко не намагатися  відстоювати свою позицію, а упокорено поставити питання: «Отче, як думаєте, у чому моя помилка? Що я роблю не так?» Важко настільки, що люди старанно уникають таких розмов. І продовжують сваритися, сварити дітей, звинувачувати один одного, шукати причину в зовнішніх обставинах. Винні усі, окрім тебе. Тому ти і запитуєш на сповіді: «Як мені змінити свою дитину, чоловіка, свою дружину? Що мені їм сказати, що зробити?»

А Церква каже тобі на це: «Не займайся виправленням інших. Ніхто не призначав тебе на цю посаду.

Хіба ти створила свою дитину? Ти просто народила її. Це зовсім небагато. Яйцеклітина і сперматозоїд – от і весь ваш «вклад» в її народження. А душа?  Це ти вклала її в її тіло?

Ти зробила так, щоб вона змогла розвинутися, почала рости і дихати? Ні. От і не займайся тим, до чого не маєш жодного відношення. Це справа Божа.

А ти сконцентруйся на собі, своїй душі – прекрасній або потворній. Намагайся зробити своє «я» таким, яким воно має бути. І знаєш, як зміниться після цього твоя дитина? Вона буде чудовою. І це станеться без маси зусиль з твого боку, без тривог і стеження. Просто заглянь у себе, дізнайся, хто ти».

А ти готова народити святого?

Одна жінка якось прийшла до свого духівника і сказала:

– Благословіть мене, отче, на створення сім’ї. У мене вже вік, пора заміж.

І тоді духівник запитав її:

– А ти готова народити святого? Ти зможеш виховати свою дитину так, щоб вона захотіла стати святим? У такому разі я даю тобі своє благословення.

Бачиш? Він не став ставити їй жодних інших запитань. Не запитав, чи є в неї робота, гроші, квартира – те, що люди зазвичай мають на увазі як запоруку успішного шлюбу. Він запитав тільки це: «Чи зможеш ти виростити свою дитину святою?» Якщо так, то благословення дається, бо вірний початок покладений. А якщо ні? Якщо жінці просто хочеться заміж, бо вік, бо всі подруги вже створили свої сім’ї? Тоді цього недостатньо. Перед ухваленням такого важливого рішення необхідно усе серйозно обдумати, з роздумом і молитвою.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)