Недолюбив

Ченці попросили виручити і послужити на кладовищі в суботу. Відспівали тринадцять небіжчиків. Закінчиться служба, гляну на людей, а вони нудні. Тоді кажу їм: – Нам померти не вдасться. Господь створив нас безсмертними. Як метелик з гусениці вилетить наша душа і стане перед Богом. А в труні “кишень” немає. І не покладеш на долоню Богові ні будинок, ні автомобіль, ні город, ні посаду, ні свою, таку “цінну” думку. Кожному з нас Господь погляне прямо у вічі. І кожен з нас власними очима подивиться в очі Богові. І буде прийнята тільки любов.

Коли кидаємо перший ком землі на труну улюбленої людини, раптом розуміємо:

– Недолюбив.

Навіщо не жив по любові? Навіщо весь час дріб’язково сварилися? Навіщо …багато цих навіщо. Немає такої людини, щоб сміття носила додому. А от ми несемо додому дратівливість, грубість, непоступливість і сварки. Навіщо не живемо щасливо? Серце болить і здається – нічого вже не повернеш.

Але попереду в нас навіть не мільйони років, а вічність разом зі спочилими і Богом. І можна все ще виправити. Можна примиритися і знову ввійти до любові зі спочилим. Ім’я цьому ключу до Царства Небесного – Любов. Воно відчиняється молитвою і особливо – добрими справами. Добрі справи радують того, хто пішов від нас на тому світі. Радують Бога, бо Він дивиться на нас і каже небіжчикові:

– Добре ти потрудився на землі і залишив таких добрих дітей. І порість твоя цвіте добром.

І нам добре. Коли болить голова, п’ють анальгін, а коли душа болить, то біль угамовується доброю справою, і на серці яснішає. Простіть тому, хто вам винен, допоможіть тому, хто має потребу, кажучи: – Це добра справа Тобі, Господи, заради спочилого, на його пам’ять.

І тоді зверніть увагу, що твориться на серці. Воно вщухає. Воно співає. У нас є ще час стати щасливими і тут, і на небі. Любіть один одного. Ця радість найкраща, бо вона приходить з неба.

Слухають і веселішають 🙂 .

Печаль і страх тіснять також серце вмираючого. Перед брамами покрову смертного раптом стає ясно, що:

– Даремно так багато працював. Навіщо всі ці придбання, коли залишилися непрочитані дитячі книжки над ліжечком дитини. Навіщо сидів у чужих будинках по роботі, коли свій будинок залишився без букета дружині і ласкавої бесіди ввечері? Навіщо ці порожні гроші, на які нічого не було куплено з того, що приносить щастя?

І всіх наздоганяє думка:

– Ми боялися дозволити собі бути щасливими. Ми пливли за течією чужої річки, ми сміялися чужим сміхом, ми говорили чужими словами. Ми жили чужим життям. Ми упустили головне – ЛЮБОВ. Ми боялися любити і бути любимими.

Наш небесний Отець, так само, як і земні батьки, любить усіх дітей однаково. Абсолютно кожному при народженні дається свій унікальний дар. Це добре видно на дитині. Діти часто талановито малюють, співають, моляться, розмовляють з Богом. А потім усе це кудись випаровується. Але кожна доросла людина точно знає, що на серці в неї лежить скарб, про який знає вона і Бог. Це їх таємниця. Це золоте слово на серці. Усе життя цей золотий талант осяює серце. Але в той же час ці дари приносять і пам’ять про Вічність, і ностальгію. Тому що залишаються даремно лежати на серці. Вони тривожать душу.

Талантів багато, але не за все платять гроші. От бути б людині з дітьми. Бути б їй вихователем у дитячому садку, а вона стала топ-менеджером або майстром автосервісу. Бо вихователь живе як жебрак. Так і виходить: гроші є, а серце порожнє. Страждає сама людина, страждають ті діти, яких вона могла би зігріти своїм великим серцем. Але проміняла любов на гроші. Так часто буває, що міняють любов на гроші.

Господь вже тут потрохи відкриває нам дверці Раю. Йому угодно, щоб ми вже тут на землі були частково щасливі. І для цього нам треба робити те, що приводить у Рай. Треба навчитися райському життю і райській турботі. Навчитися Адамової роботи. Кожному з нас дається садок або виноградник, подібний до частини Едему. У ньому ми можемо навчитися усьому.

Але.

Був якийсь господар дому, який посадив виноградник і обніс його огорожею, викопав у ньому виностік, збудував башту і, віддавши його виноградарям, від’їхав. Коли ж наблизився час плодів, він послав своїх слуг до виноградарів узяти свої плоди. Виноградарі, схопивши слуг його, кого побили, кого вбили, а кого побили камінням. Знову послав він інших слуг, більше, ніж перше; і з ними зробили так само. Наостанок послав він до них свого сина, кажучи: посоромляться сина мого. Але виноградарі, побачивши сина, сказали один одному: це спадкоємець, ходімо уб’ємо його і заволодіємо спадщиною його. І, схопивши його, вивели геть з виноградника і вбили” (Мф. 21:33-39).

Хіба ми не так?

Хіба ми не були жорстокосердими у своєму саду життя?

Хіба ми своїм життям не відкидали Сина?

Хіба це написано для фарисеїв?

Чому ж ти плачеш, людино, біля труни?

Багатьом з нас здається, що цей виноградник тільки наш, і те, що Христос нам слуга, який зобов’язаний дати нам грошей, здоров’я, непитущого сина, путню дочку і будинок. І багатьом здається, що Церква – це лопата, якою гребеться світське благополуччя.

А це не так. Не треба думати, що Господь після смерті буде лютий і помститься недбайливим виноградарям. Він не може бути злим. Він завжди благий. Сльози перед труною лише зірниця тих дощів сліз, які ми приготували самі собі. Пітьма зовнішня, в яку піде людина по свій добрій волі, – це місце, де немає любові, те місце, куди ми не хочемо чи не можемо пустити Бога.

Померти нам не вдасться. У нас у запасі вічність. Ще все можна виправити.

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: 13 неділя після П’ятидесятниці