Яка твоя молитва?

Важко їхати на війну. Ще важче з неї повертатися… Стоїш у церкві, як чужий. Люди співають… Моляться… У них свої турботи, потреби. Нікому не скажеш, що молитва: «Допоможи, Господи, поміняти машину, а то моїй вже п’ять років, сипатися починає», – це і не молитва взагалі. Не нужда! Квартира, машина… Новий бізнес… Земля за містом. Не через те, що потрібна, а просто є можливість узяти, щоб потім перепродати. Відпустка… Та хіба мало ще потреб і турбот! Устигай тільки допомагати, Боже.

Мені теж є про що молитися. Біженець… Без житла… Тільки от якось не відкривається рот попросити для себе. Цього тижня розвозили дрова в Красногоровці. Стоїть біля воріт бабуся. З нею живуть троє онуків. Пенсія 1200 гривен. На питання про війну відповідає:

– А що сказати? Слава Богу, ми живі. З довоєнних часів ще півтонни вугілля залишилося. Ви от дров привезли. Господь не залишає.

Із стін п’ятиповерхівок стирчать труби буржуйок. Димлять… Вікна до середини закладені дровами. Дрова в під’їздах, у коридорах, у кімнатах. Коли в буржуйці вогонь, на градуснику в квартирі 12-13 градусів. Як тільки в буржуйці згасне, температура швидко впаде до п’яти-шести. Те, що чутні залпи гармат, вже не біда. Третій рік ухає.

Допомагали багатодітній мамі. Вона залишилася одна, шестеро дітей. В однієї з її дівчаток запитую:

– Що з їжі ти найбільше любиш?

– Мамин суп, – відповідає.

У холодильнику, і справді, стоїть каструля з супом. Можете записати рецепт. Вода, картопля, сіль і, якщо є, ложка пісного масла. Воду, коли картопля звариться, не зливайте – так ситніше і… дітям гарячіше, рідке потрібне.

Таких історій у прифронтових містах і селищах – у кожному дворі, у кожній квартирі. Посірілі змарнілі обличчя… Бабусі, що біжать за КамАЗом з дровами… Діти з дорослими очима… І хотів би забути, а воно не забувається.

Повертаюся в Київ, йду з дружиною і дітьми в церкву. Люди моляться… Співають… У них свої турботи і потреби. Господи, допоможи. А я не знаю, що сказати. Стою посеред усього цього… Пастор каже одне, а в мене в серці звучить зовсім інше. Сьогодні, приміром, чув от що.

Пригадався виноград у дворі будинку, де ми жили до війни. Щороку я його обрізував. Влітку стежив, щоб не гнали в небо пасинки, не віднімали силу в гілок з гронами. Чік такого нахабу секатором і вбік. Чік другого, третього… Через тиждень знову підходь, знову обрізуй, бо пасинки лізуть, не здаються. Постійно просять у лози: «Дай мені соку! Ще… Ще…». Лоза віддає, а толку від пасинка ніякого. Тягне в себе, як у бездонну бочку. Не дає дозріти і налитися гронам. Чхати йому на плодоносні гілки.

Ось це і бачив сьогодні. Сотні людей, що моляться… Гілки з плодами і пасинки. Усе на одній лозі. Усі п’ють з одного коріння. Але хтось просить сили, щоб віддавати любов, а хтось рік за роком просить собі. Собі… Своєму домові… Звичайні молитви. Чую їх вже без малого 20 років. Сам так молився. І тільки війна навчила розрізняти, коли я син, а коли пасинок.

Якщо ти просиш у Бога, живишся від Його сили і любові, чекаєш цього, як дощу чи дотику з неба, значить… Господь не в тобі. Він поза тобою! Поруч, бо ти так віриш, відчуваєш і переживаєш. Це – пасинок. Він завжди просить і завжди чекає, щоб приймати.

Якщо ти нічого для себе не чекаєш, але молишся, бо сестрі Тані бракує грошей на операцію, а сусідка Тамара залишилася вдовою з двома дітьми на руках… А ще, Господи, в ребцентрі закінчилася картопля… І бабця Ліда померла – допоможи нам, Боже, послужити завтра на похоронах… І місіонерові нашому, Руслану, я обіцяла в Кенію кожен місяць 50 гривен висилати… І Тарасика в лікарні ще потрібно відвідати. Його батьки в селі, далеко, щодня приїхати не можуть. Завтра обов’язково відвідаю хлоп’я, віднесу йому каші з сосискою… Ось це гілочка з виноградним гроном! Це – син. Чи дочка. Господь не зовні, а всередині такої людини. Це видно, бо з цієї людини тече Любов. Жертовна… Безкорислива… Яка нічого натомість не очікує… Божа!

Разом з цими думками прийшли на богослужінні і слова з Писання. Слово Ісуса про зерно, що впало в ґрунт:

«Те, що впало поміж терня, це ті, що слухають слово, але відходять і, заглушені турботами, багатством та життєвими насолодами, не дають плоду. А те, що впало в добру землю, це ті, які добрим і щирим серцем почуте слово бережуть і приносять плід у терпінні» (Лк. 8:14,15).

От вам і різниця між пасинком і гілкою з виноградом. На одному корінні. Одним словом живляться. Разом моляться, співають і зростають. Усі впевнені, що тягнуться до неба… Що Отець Небесний не дасть загинути. Тільки от… не зрозуміли пасинки Христа. Вони упевнені, що Він протягнув до них з неба руку, тримає міцно і одного разу забере в Небесний Єрусалим. Не так! Він протягнув руку і тримає міцно, щоб ти, тримаючись за Нього, протягнув свою руку другому… Третьому… Десятому… Щоб через тебе проливалася з неба на людей Божа любов. Розумієш? Не на тебе… Через тебе! От воно – християнство. Усе інше – людські домальовування. Якщо ти обманувся, схаменися, замислися. Надто багато сьогодні учителів, які розповідають, що Бог для тебе, що Він тобі і чоловіка (жінку), і машину, і хату, і землю за містом. Не так буде. Ісус сказав: «Я є істинна виноградна лоза, а Отець Мій – виноградар. Всяку гілку в Мене Він відсікає, що не плодоноситьТакі [гілки] збирають і кидають у вогонь, і вони згорають» (Ін. 15:1,2,6).

Добре пам’ятаю їх – відсічені від винограднику, винесені в город пасинки, які сохнули великою купою. Коли вони висихали, я згрібав граблями на ту ж купу бур’яни, сухе гілля з саду. Потім клаптик паперу, сірник… Усе горіло… Нікому не потрібне… Зайве… Жило, тягнуло, живилося, але… Тільки даремно займало місце у дворі і в городі. Заважало жити винограду, картоплі, помідорам…

Світ живе для себе! Чуєш? Не був таким Христос… І ти в Ньому таким бути не можеш.

Автор: Сергій Мирний