Не бути лукавим слугою

У Христовій притчі про таланти найбільше впадає у вічі два моменти: «жорстокість» господаря та поведінка лінивого слуги, яка спричинила таке ставлення. При чому поведінка слуги настільки виявилася помітною, що навіть породила відому фразу: «Закопати талант у землю», яка навіть не потребує пояснення.

Але чому Бог (адже зрозуміло, що під образом господаря Христос мав на увазі саме Себе) повівся так жорстоко по відношенню до лукавого і лінивого слуги (в деяких українських перекладах: раба)? (Відразу слід обмовитися, що мова в притчі йде саме про слугу, а не раба в нинішньому розумінні цього слова, адже безправному рабу господар би ніколи не довірив такої величезної суми грошей – талант на ті часи був найбільшою лічильно-грошовою одиницею і дорівнював приблизно 26 кг. срібла.)

Але недаремно вказано, що слуга був лукавим, бо саме в слові «лукавий» треба шукати причину подібного ставлення. А щоб краще зрозуміти закладений у цій притчі сенс, у ситуацію, в якій опинилися три слуги, треба поставити… особисто себе, адже виходячи з контексту притчі, де господарем виступає Христос, то слугами (добрими чи лінивими) – є всі ми, тобто люди, які називають себе християнами.

Зватися християнином, носити ім’я Христове, в кінці кінців прикриватися цим Ім’ям – це велика честь, що покладає на нас не меншій обов’язок: бути «сіллю землі» та «світлом світу» (див. Мф. 5:13,14). І цього високого покликання нам не уникнути, звісно, якщо ми не хочемо бути викинутими «у пітьму непроглядну», де «плач і скрегіт зубів» (Мф. 25:30), тобто повторити долю лінивого і лукавого слуги, лукавство якого полягало в тому, що він користувався привілеями свого становища, але в жодному разі не хотів виконувати покладених обов’язків.

«Від усякого, кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато довірено, з того більше й спитають» (Лк. 12:48), – ці слова в повній мірі стосуються всіх християн, адже Творець всесвіту дозволив усім нам називати Його своїм Богом, користуватися Його благами та просити Його про допомогу. У відповідь ми повинні любити ближніх за Його заповіддю: «Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас» і, відповідно, зростати в цій любові: «Так і ви любіть один одного. З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13:34,35). Ось це і є примноження даних Богом талантів – дари любові ближнім: будемо зростати в любові до Бога і ближніх – «увійдемо в радість Господа свого» (див. Мф. 25:21,23), якщо ж залишимо Божі дари, таланти при собі, тобто просто змарнуємо їх, «закапаємо в землю» – відправимось «у пітьму непроглядну», де «плач і скрегіт зубів» (Мф. 25:30).

І подібний акт є не проявом жорстокості, а лише підсумком життя конкретної людини, яка отримала те, на що заслужила: «Не обманюйтесь: Бог зневаженим не буває. Що посіє людина, те й пожне. Хто сіє для плоті своєї, від плоті пожне тління, а хто сіє для духа, від духа пожне життя вічне» (Гал. 6:7,8).

Автор: Михайло Лукін (з циклу: “Наслідуючи біблійні приклади“)

Усе по темі: 16 неділя після П’ятидесятниці