Іспит сумління згідно із заповідями любові

Якщо прийшов саме Той, про кого свідчили пророки, Господь і Бог наш Ісус Христос, і якщо Його прихід виявився повнішою благодаттю і більшим даром для тих, хто Його прийняв, то очевидно, що також Отець є саме тим, про кого говорили пророки, і що Син – прийшовши у світ – дав пізнати не іншого Отця, а саме Того, про якого пророкували віддавна. Тим, хто служив Йому вірно, ревно та з палким серцем, Він приніс свободу. Натомість тим, хто гордував Ним і не був покірним Богові, а лише задля звичайної людської слави шукав зовнішньої чистоти (ця чистота була звичайним прообразом майбутніх подій та звичайною тінню: Закон давав приписи і за допомогою тимчасових засобів зображав вічну дійсність; за допомогою земних засобів – небесну дійсність), а всередині був наповнений лицемірством, жадобою та всіляким лукавством, – Він приніс засуд і цілковиту відірваність від життя.

Справді, традиція, що походить від старших у їхньому народі, які нібито зберегли закон, протиставилася Законові, що його отримав Мойсей… Захищаючи свої традиції, старші не хотіли підкоритися Законові, який підготовляв їх до приходу Христа. Що більше, вони докоряли Господеві за те, що Він оздоровлював у шабат…, але не вміли напоумити себе в тому, що через традицію та фарисейський закон переступили Божі заповіді й не мали того, що є суттю Закону, тобто любові до Бога. Це є перша та найвища заповідь.

Друга заповідь – це заповідь любові до ближнього. Цієї заповіді нас навчив Господь і додав, що в цих двох наказах міститься увесь Закон та Пророки. Він не дав нам іншого наказу, вищого від цього, а саме цю заповідь зробив новою і наказав учням любити Бога цілим серцем, а ближнього – як себе самого. Якби Христос зійшов на землю від іншого отця, не зберіг би першої та найвищої заповіді Закону, а дав би іншу, більшу заповідь, яка походить від досконалого Отця. Він не використав би наказу, що його дав Бог Закону.

Також апостол Павло сказав: «Виконання Закону – любов» (див. 1 Кор. 13:13) – і додав, що, коли все мине, залишаться віра, надія та любов, серед яких любов є найголовнішою. Далі апостол стверджує, що без любові до Бога не потрібними є гноза чи розуміння таємниць, ні віра чи пророцтво: без любові все стає порожнім і непридатним. Любов робить людину досконалою. Хто любить Бога, той досконалий і в цьому житті, і в майбутньому. Наша любов до Бога ніколи не мине: чим більше ми Його споглядаємо, тим більше Його любимо… А тому очевидно, що є один і той самий податель закону, від якого походять і Закон, і Євангеліє. Найважливіші приписи, які стосуються життя, однакові в обох Завітах і показують нам того самого Господа, Який подав певні детальні норми, що відповідні для першого й другого завіту. В обох завітах ствердив найважливіші й найсуттєвіші заповіді, без яких неможливо осягнути спасіння.

св. Іриній Ліонський, «Проти єресей», IV, 12

* * *

«Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю» (Мк. 12:30).

  • Чи я люблю Господа Бога понад усе? Чи, може, є щось (або хтось), що (або кого) я люблю більше від Бога? Якщо так, то що (хто) це?
  • Як саме виявляю свою любов до Бога?
  • А може, я виявляю не любов, а зневіру щодо Бога? Може, у глибині душі бунтуюся проти Його волі, наказів? А релігійні практики та молитву сприймаю як прикрий обов’язок? Якщо це так, то чому? Чому моя любов до Бога холоне, а віра в Нього гасне? Що я роблю, аби запобігти цьому? Чи я хочу цьому запобігти?
  • Чи я сумую за Богом? Чи прагну відчувати Його близькість, Його присутність?
  • Чи висловлюю Богові свою любов до Нього? Чи виявляю цю любов? Якщо ні, то чому?
  • А може, я зловживаю добротою і терпеливістю Бога, коли зухвало грішу й сподіваюся на Його милосердя («все одно Він мені пробачить»)?
  • Чи помічаю дари та блага, якими Бог неустанно мене обдаровує, і чи виявляю Йому свою вдячність? Якщо ні, то чому?
  • Чи виступаю проти ображання Бога чи Церкви, висміювання правд віри або профанації того, що святе? Якщо ні, то чому?
  • Чи беру активну участь у справах Церкви, наприклад, у своїй парафії? Якщо ні, то чому?

«Полюби ближнього твого, як самого себе» (Мк. 12:31).

  • Чи я знаю себе – свої переваги й вади, таланти й можливості?
  • Чи сприймаю себе таким, як є, намагаючись водночас боротися зі своїми слабкостями та розвиваючи свої здібності, прагнучи досконалості і святості?
  • Чи дбаю про своє здоров’я та про свій духовний розвиток?
  • Чи люблю інших людей – кожного зокрема?
  • Чи в моєму серці є доброзичливість до інших?
  • А може, є хтось, кому я не бажаю добра?
  • Чи прагну, щоб усі спаслися? Чи молюся за це?
  • Чи належно дбаю про тих, за кого відповідальний?
  • Чи завжди допомагаю потребуючим, якщо маю таку змогу?
  • Чи молюся за себе та за інших людей, також за померлих? Чи молюся за тих людей, кому обіцяв свою молитовну підтримку?