Ті, що плачуть – втішаться

Нагорна проповідь, Жан Батист Де Шампань

Про другу заповідь блаженства

Заповіді блаженства можна порівняти з вежею. У вежі має бути міцна основа – фундамент, без якого вона просто не вистоїть. І чим глибше вежа укріплена, тим неприступніша вона для ворогів. Кожен наступний ярус вежі має свою певну функцію і призначення. Основою, фундаментом усього являється заповідь про духовну убогість. А наступним ярусом, що стоїть прямо на фундаменті являється є про плач.

Сльози – від чого?

Друга заповідь блаженства звернена до тих, хто плаче: “Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться“. Ці слова звучать ще незвичайніше, ніж слова про блаженство убогих духом з першої заповіді. Саме собою виникає питання: хіба сльози роблять людину щасливою? Звичайно, люди можуть плакати і від радості. Але практично завжди і для всіх, сльози – це скорбота, а плач – дуже обтяжливий стан печалі, нестерпного смутку. До того ж сльози і плач сприймаються частенько як щось негативне, навіть як прояв слабкості і бездіяльності. Напевно, усім знайомі крилаті вирази: “сильні не плачуть” і “сльозами горю не допоможеш”. Але чомусь Христос оголошує блаженними тих, хто саме плаче. Можливо, християнин повинен якомога більше плакати, щоб стати блаженним? Чи в цій заповіді говориться тільки про тих, хто плаче від радості?

Щоб зрозуміти сенс другої заповіді блаженства, треба ще раз повернутися до першої заповіді. Убогість, про яку говорив Господь Ісус Христос, не означала фактичної убогості. Убогий духом може сподіватися лише на милосердя Боже, на безкорисливий дар Божий. Тому і той, хто плаче – не той, кого довели до сліз труднощі, образи чи смуток. Святий апостол Павло писав до християн древнього Коринфу: “Тепер я радію не тому, що ви засумували, але що ви засумували до покаяння; бо сумували заради Бога… Бо печаль заради Бога породжує незмінне покаяння на спасіння, а печаль мирська викликає смерть. Бо те саме, що ви засмутилися заради Бога, глядіть, яку спричинило у вас старанність…” (2Кор. 7:9-11). Печаль і плач заради Бога, сльози покаяння – от що робить віруючого блаженним, щасливим. І втіхою для тих, хто плаче сльозами покаяння, буде прощення.

Але хіба для того, щоб Господь простив гріхи, обов’язково проливати сльози в прямому розумінні цього слова? І так, і ні. Сльози не є самоціллю. Якщо ми розкаюємося, і сльози жалю про гріхи супроводжують нашу покаянну молитву до Бога – це добре. Але сльози не повинні перетворюватися і в нестримні ридання, ставати сльозами відчаю і безвиході. Відомий духовний письменник святитель Микола Сербський (1880-1956) писав: “Євангельські сльози – це ті, що течуть із серця, що кається. Євангельські сльози – це ті сльози, що горюють про втрачений Рай. Євангельські сльози – це ті сльози, що змішуються із сльозами дітей і страждальників. Євангельські сльози – це ті сльози, що змивають шкоду, яку нанесли ми небесній Любові”.

Тому можна сказати, що сльози покаяння стають не вираженням слабкості чи скорботи, а, навпаки, сльозами справжньої радості. Тому що ці сльози очищають душу людини, немов би омиваючи її від гріховної нечистоти. Згадайте, яким радісним буває дощ, що раптом пішов після довгої посухи. От таку ж радість і втіху (яким би дивним нам це не здавалося) приносять і сльози душі, що повернулася до Бога. От той плач, за який обіцяна втіха.

Але як, наприклад, відрізнити дійсно покаянний плач, від самошкодування чи своєрідної сентиментальності? Цікаво, що питання це поставлене вже давно. Святитель Ігнатій (Брянчанінов) писав, що плач про гріхи слід розуміти, як почуття особливої туги про своє гріховне падіння, як упокорювання перед Богом, як усвідомлення власної негідності і немочі. Проявом цього внутрішнього духовного плачу можуть бути і зовнішні сльози. Самошкодування ж часто пов’язане із самовиправданням і з легкодухістю – боязню визнати себе грішним і сповідувати свій гріх. А це вже ніяк не може вважатися чеснотою. Щирий покаянний плач, дуже тихий, можливо, навіть не помітний для оточення. Самошкодування, самовиправдання – емоційні, а іноді зовсім можуть здаватися награними. Але Бог дивиться не на нашу артистичність, а на щирість.

Не слабкість, але сила

Але плакати можна не лише про свої гріхи. Можна розділити сльози гіркоти і печалі з тими, кому важко. У Посланні до Римлян святий апостол Павло закликає: “Радуйтеся з тими, хто радується, і плачте з тими, хто плаче” (Рим. 12:15). Тому блаженні будуть не лише ті, хто очистив себе сльозами покаяння, але і ті, хто не залишився байдужим до сліз інших людей. Прийняти чужі сльози, як свої, чужу скорботу, як особисту. Це теж подвиг. Подвиг виконання заповіді Господньої – “Люби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:39). Християнська любов – не егоїстичне самообожнення. Любов, про яку каже Господь, відкрита для інших. Справжня любов здатна розділити з іншими і радощі, і скорботу.

Тому для християнина сльози і плач – це не прояв слабкості, а прояв любові. І покаяння, сполучене із сльозами, робить нас сильними. Дає сили в боротьбі з гріховними пристрастями. Сльози про чуже горе допомагають нашій душі не зачерствіти. І Втіхою для віруючих стає Сам Господь Ісус Христос.

Заповіді блаженства – це не незв’язні тези. Кожна з них пов’язана з іншою. Людина, яка усвідомила або, краще сказати, досягла стану духовної убогості, набуде і блаженного плачу. Так, без Бога я не можу нічого. І почуття божественної присутності, благодатне відчуття набутих божественних дарів – виливається для нас сльозами і про свою негідність, і, одночасно сльозами радості. Адже що може бути радісніше за присутність Христову? Адже і Сам Господь плаче і радіє разом з нами. Саме сльози відкривають шлях Господові в нашу душу і серце.

“Сильний”, який ніколи не проливає жодної сльозинки, може і не відчути тієї нужди в Богові, яку відкриває духовна убогість і плач. Уся наша сила в Богові, а не в нашому “я”, що може все, як іноді може здатися. В Одкровенні є чудові за своєю глибиною слова Господа Ісуса Христа: “Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною” (Одкр. 3:20).

Господь стукає в двері людського серця, засмученого, охопленого скорботою, щоб розділити цю скорботу і печаль. Господь прийняв хресну смерть, щоб розділити з нами всю глибину людського життя, аж до самої смерті. Але Господь не просто занурюється в ці глибини, Господь виводить нас з них. І питання в тому, чи готові ми і чи хочемо ми прийняти цю допомогу, прийняти Христа? Хоч би раз у житті кожен хотів би, щоб хтось розділив з ним його скорботу. Господь готовий зробити це завжди. Ще і ще раз радіти і плакати разом з нами, щоб стати нашою Втіхою. Адже Христос Сам обіцяє це в Заповідях блаженства. І, напевно, той, хто по-справжньому не плакав, той не зможе по-справжньому, в усій повноті відчути радість втіхи. Не випадково ж усе так взаємопов’язане і в звичайному житті, і в житті духовному.

Автор: священик Василь Куценко