Ми постійно чекаємо від людей поганого

Коли любов Божа зі мною, заздрити нічому

Любити – важко. Любов – це те, чим я доки так і не володію (і невідомо, чи оселиться вона взагалі колись у моєму серці). Зараз у мене немає такого почуття ні стосовно інших, ні стосовно себе – з боку Бога. Тобто мені все ще незрозуміло, чи скуштував я Божественної любові, що так рясно виливає на мене Господь. Чи відчув те, про що каже Антоній Великий: «Я не боюся Бога, а люблю Його».

Адже Господь перший полюбив нас, а ми можемо усвідомити цю любов, відчути її в собі. І якщо це сталося, то Його любов до такої міри наповнює наше серце, що немає потреби протиставляти себе кому-небудь. Навіщо? Коли Бог так любить мене, мою душу, коли Він оточує мене Своєю любов’ю, ніжністю і ласкою, – з чого мені турбуватися, або ворогувати з кимсь, ревнувати? Для чого? Коли любов Божа завжди зі мною. Заздрити? Нічому заздрити.

Але доки це відчуття Божественної любові мені незнайоме. А саме це і є причиною, за якою ми самі не можемо нікого любити. Не можемо, бо так і не відчуваємо себе любимими. Не можемо, бо не знаємо Божественної любові, яка існує, яка виливається рясно на наше серце. Але серце її не відчуває, не відчуває, як сильно любить нас Господь, і звідси – безумна тривога і страх

Є люди, які здійснюють справи любові, а не вигадують теорій

Для нас усі люди є загрозою. Ми постійно чекаємо від них чогось поганого, вони – наші суперники. Немає відчуття єдності, немає радості один за одного. Адже коли моя радість знаходить «віддзеркалення» в іншій людині, вона повертається до мене помноженою – як світло в дзеркалі. Любов потрібна – бо так я сам стаю багатшим, і не лише нічого не втрачаю, але навпаки, придбаю. Але це все, на жаль, одні слова.

А істинна любов – це любов не на словах, а на ділі. І є такі люди, які здійснюють справи любові, а не вигадують теорій. Їх віра не перетворюється на ідеологію, красиві фрази, дебати, дискусії, роздуми, ідеї і навчання, бо все це не підтверджується особистим досвідом і позбавлено співчуття і жертовності. Позбавлено милосердя, готовності прийти на допомогу тим, хто має потребу, молитви із сльозами.

Ні, я не тебе тут маю на увазі – ти не такий, і я із заздрістю захоплююся тобою, оскільки ти здійснюєш справи любові. Але і тих, хто вважає себе християнами, постійно роздумуючи і дискутуючи, – їх я теж не звинувачую, бо, почни я засуджувати, з мого боку любові теж ніякої не буде. І тоді в чому для мене різниця між першими і другими? Хтось теоретик, хтось – практик, і що тут поробиш?

А хтось приймає чернецтво і молиться на Афоні

Є такі люди – теоретики: вони постійно щось обговорюють, допомагаючи таким чином іншим зрозуміти якісь істини на інтелектуальному рівні. І це теж любов. Можна говорити від серця, щоб твої думки і слова випромінювали любов і тим самим допомагали людям, які тебе слухають. Такі люди дійсно є. А є ті, хто сильний у практичній стороні справи. І вони приходять і запитують: «Ви знаєте якусь соціальну установу, куди я можу піти, щоб допомогти? Бо красиво говорити –це не моє».

Чи такі, як деякі прості, літні священики – святі люди, в яких немає «дару слова», які не можуть красиво проповідувати з амвона, але вони проповідують усім своїм життям і знають, як вислухати і допомогти. Комусь вони допомагають грошима – тим, хто має потребу. Чи йдуть у дім, де подружжя збирається розлучитися, і, проливаючи сльози, відмовляють їх зі словами: «Діти мої, я не знаю, як пояснити вам, що цього робити не потрібно, але повірте – це недобре!» І подружжя мириться після таких слів.

А хтось приймає чернецтво і молиться на Афоні. І це теж любов. Якщо людина при цьому любить – тобто не ремствує і ні з ким не свариться. Інакше про неї скажуть: «Так, чадо. Ти відрікся від усього, щоб стати вільною і духовною людиною, щоб перетворити своє серце на квітучий сад і всіх любити. А замість цього ти з усіма сваришся. І тут, у монастирі, знайшлися люди, які тобі не до вподоби? І тут у твоїй душі оселилися заздрість і нарікання?»

Ні, брате, у твоєму монастирі такого немає, але взагалі в деяких – буває. І тут потрібна молитва. Треба сказати собі: «Так. Люди чекають від мене любові, жертовної любові. Для цього я молюся по чотках. Адже з чотками в руках я згадую всіх поіменно. Треба не губити душу, а примножувати любов».

Усі ми «змішуємося» один з одним і стаємо одним Тілом

Необхідно перебувати в єдності один з одним і відчувати цю єдність. Розуміти, що мені і тобі нічого ділити, що в нас багато спільного. І тоді відчуємо, що всі ми – одне, подібно до часток Агнічної просфори у Святій Чаші. Усе – і живі, і мертві, і святі, і грішні. Усі ми «змішуємося» один з одним і разом з Господом стаємо одним Тілом.

А якщо цього не відчути, то так і продовжиш дивитися на всіх як на ворогів. І на тебе так само дивитимуться, і так само тобі заздритимуть. Кожен твій успіх засмучуватиме мене. І тільки коли я відчую те, про що просив Господь у Своїй молитві до Отця – «Нехай будуть в Нас єдине»; коли зрозумію, що Бог хоче від нас, щоб ми узяли Його палке серце і передавали його один одному, як естафетну паличку, і таким чином освітили і зігріли б весь світ; щоб нас, християн, відрізняло б від усіх саме це – любов і єдність; тоді я зрозумію, що мені нічого ділити з тобою і що твоя душа прекрасна точно так, як і моя.

І тільки мої пристрасті  – злість, егоїзм, неміч і слабкості, – відштовхують від мене людей. Але все це – не я. Так, ці пристрасті оточують мене, але вони не проникли в мій характер, душу, серце. Моя суть несе в собі печать світла, яке сяє яскравіше за будь-яку зірку, будь-яке сонце. І якщо я зрозумію це, то побачу, як багато спільного в мене з тобою і з іншими людьми. І в мені оселиться любов – така палка, що я вже нікому не заздритиму, нікого боятися, а радітиму з усіма їх радістю.

Це так важко! Навіть для священика. Я, священик, чи можу полюбити іншого священика, який кращий, розумніший, талановитіший за мене? Розділяти з ним його радість – так, як ніби вона була моєю радістю, – його досягнення. І він – зміг би так само радіти моїм невеликим успіхам? І як і я, вважати, що його досягнення – і мої теж.

Саме це – справжня підтримка. Без конкуренції, суперництва, протистояння і прихованої заздрості. «З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13:35) – любов жертовну, що об’єднує; любов, завдяки якій усе навколо стає краще; любов, що дарувала радість за інших. Усе може перетворитися на любов. Але і злість, холодність, страх і байдужість також можуть виникнути з чого завгодно.

Чому ж ти почуваєш себе винуватим

Дуже важливо любити. Коли любиш, не боїшся. І зустрічаючи ворога, сміливо дивишся йому в очі зі словами: «Я люблю тебе. І в мене немає причин тебе боятися. Навіщо? Раз я люблю тебе, що ти можеш мені зробити?»

Пам’ятаєте, що сказав Христос? «І не бійтеся тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити; але бійтесь більше Того, Хто може і душу, і тіло погубити в геєні» (Мф. 10:28). Допустимо, сусід регулярно викидає сміття під твоїми вікнами; чи починає з тобою скандал; або навіть щось у тебе вкрав. А Господь каже: «Не бійся, нічого більшого тобі все одно зробити не можуть. Тільки це». А ти можеш зробити для такої людини значно більше: можеш полюбити її. Полюби. І це зробить тебе невразливим, бо любов перемагає будь-які страхи, робить нас вільними, і потім ми вже не боїмося ні життя, ні смерті.

Тобі страшно, якщо ти почуваєш себе винуватим. Чому такі почуття? Через те, що ти доки так і не зрозумів: Бог любить тебе. Замість цього ти вважаєш Його отаким страховищем, яке тільки і робить, що лається, карає, б’є і звинувачує.

Але якщо, при всіх своїх гріхах, ти маєш упокорення, то неодмінно відчуєш Божественну любов. І тоді, навіть згрішивши, упокорено схилятимеш голову із словами: «Господи, Боже мій, я такий грішник, але ж Ти все одно любиш мене, правда? Я осмілююся дивитися на Тебе повними сліз очима, душа моя не так чиста, як хотілося б, але я знаю: Ти любиш мене!»

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)