Не заважайте дітям вибрати свій шлях

Якщо немає любові, то починаєш чекати каверз

Любов проганяє страх. Коли любиш – не боїшся, бо совість чиста. Ти готовий отримати урок, вислухати зауваження, виправити щось, можеш довіритися, попросити про допомогу. Не підозрюєш людей в якихось поганих намірах, а спокійно кажеш: «Так, будь ласка, скажіть, у чому я неправий!»

Але якщо немає любові, то починаєш чекати одних каверз: «Цій людині напевно від мене щось потрібне! Вона явно щось замишляє!» І починаються підозри, боязнь обману – загалом, ніякої блаженної тиші і солодкого спокою в душі.

Про любов можна говорити нескінченно, ця тема невичерпна. Любов воскрешає душу. Наприклад, якщо викликати школяра до дошки і при цьому строго дивитися на нього, дитині буде важко добре відповісти. Але якщо погляд учителя – добрий, люблячий, то в учня і голова починає працювати по-іншому: він усе згадує, починає відповідати матеріал спокійно, вільно. А якщо почати сварити дитину, чіплятися до неї, то вона тут же перестане думати, і в такому разі ніякої грамотної відповіді не буде.

Любов дає душі можливість розцвісти, заблискати. Вона надає людині сміливості, і вона розкривається.

Нам постійно здається, що нас не люблять

На жаль, ми досі так і не зрозуміли, що Бог любить нас. І що інші люди теж нас люблять. Навпаки, нам постійно здається, що нас не люблять – адже ми негідні любові. Це оманливе почуття – почуття власної негідності – призводить до заниженої самооцінки. Адже Господь створив нас гідними найкращого. Він не створював якихось покидьків – ні, ми Його улюблене творіння, і зовсім не призначені для сміттєвої купи. Негідними, поганими в нас є наші пристрасті, але не природа. Адже ми створені Богом – і тіло, і душа. І все це не можна зневажати і знецінювати. Зрозумій це нарешті.

Адже ти тільки і робиш, що мучишся, постійно недооцінюючи і принижуючи себе – просто через те, що зовсім себе не любиш. А любити себе треба. Тільки правильно – так, як нас любить Господь. І це обов’язково зміцнить тебе, подарує радість і щастя.

Любов можна виразити одним поглядом, одним словом. Це можна зробити навіть із закритими очами. Наприклад, діти відчувають любов по тому, як на них дивляться. Для дитини завжди велика розрада і радість люблячий погляд батьків, та і не тільки їх – будь-кого, з ким їй добре.

“Хоч на білому коні в’їжджай до нього”

А дорослі? Одна жінка якось сказала мені:

– Мені здається, що коли мій чоловік дивиться телевізора, що б у цей момент не сталося – хоч пожежа, хоч на білому коні в’їжджай до нього з розпущеним волоссям – він не зверне на мене жодної уваги. Він так поглинений цим телевізором, що до мене йому немає жодної справи.

Адже ласкавий погляд, ніжний дотик так багато означають! Усе це – любов. Як сказав Христос: «Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене» (Мф. 25:35,36). Можна уявити, що темниця – це смуток, меланхолія, а людина, яка перебуває в ньому, – той, хто занурений у цей смуток. Хіба це не справжня в’язниця? А «нагий»?

Так, буває, що в людини немає навіть простого одягу, але частіше нам бракує любові, турботи і почуття власної гідності. І в таких випадках похвалити людину – все одно що нарядити її в красивий одяг із словами: «Ти прекрасна». Так можна одягнути голого, одягнути голу душу. Утішити одним поглядом, ласкавим словом. Чи просто не сказати чогось неприємного. Усе це – прояв любові.

“Монастир забрав мого хлопчика!”

Яскравий приклад такої чистої, безкорисливої любові – любов матері до своєї дитини, поки вона маленька. Вона піклується про малюка, годує його, не залишає ні вдень, ні вночі. Вона майже не спить, її груди болять від безперервних годувань, а якщо дитя захворює, то вона страждає разом з ним. Загалом, для свого малюка жінка готова на все.

Але коли дитина зростає, материнська любов повинна змінитися. Вона проходить шлях самоочищення, щоб стати безкорисливою. Любов – це коли мати дає дитині можливість розкритися і піти своїм шляхом, наприклад – створити свою сім’ю, таку, яку хоче сама, не мати. І це непросто. Адже син вибирає собі дружину за своїм, а не за її смаком.

Як змиритися з цим? Адже ти, мати, стільки пожертвувала для сина, так багато зробила для нього, коли він жив з тобою! А тепер він йде від тебе, і здається, що ти вже нікому не потрібна. І починаєш сприймати його дружину як суперницю – адже вона вкрала в тебе сина! Як вона посміла? Чужа жінка – прийшла і забрала в мене дитину!

Те саме і з відходом у монастир. Монастир забрав мого хлопчика! Я втратила його назавжди! Як же так?

А чого ти, кінець кінцем, хочеш? Любити свою дитину по-справжньому чи щоб вона була твоїм віддзеркаленням, твоєю проекцією, можливістю самоствердитися? Ти думаєш, що якщо в неї все буде так, як тобі хочеться, ти заспокоїшся? Не заспокоїшся, бо в глибині душі знатимеш – вона стала не тим, ким їй було призначено. Твоя любов задавила, задушила її, збила з пантелику і не дала їй вибрати той шлях, який підготував для неї Господь.

Любити дитину означає бажати їй добра

Я чернець. Але якби в мене був син, я б хотів, щоб він вибрав чернечий шлях, або став священиком. А якби він вибрав професійний спорт – наприклад, футбол? Чи ще щось?

Любити дитину означає бажати їй добра. І якщо твої бажання співпадають з її вибором, у такому разі дякувати Богові легше легшого. А якщо ні? Це її вибір, її шлях до власного щастя. Я можу тільки висловити свою думку, навести аргументи за і проти, але не чинити жодних перешкод. Проте чи багато батьків так чинять?

Любов – це не слова: «Я люблю тебе». Я навіть казати такі слова побоююся, бо в моєму серці немає такої – справжньої – любові. А от ти спробуй. Серйозно. Я знаю людей, які уміють любити по-справжньому, – щиро, чистою любов’ю.

Як мати, яка каже своєму синові: «Рідний, раз тобі хочеться поїхати зі своєю сім’єю в іншу країну – їдьте! Так, спочатку я сумуватиму, нудьгуватиму по тобі, плакатиму, але це не означає, що ти не повинен нікуди їхати». Це – правильне ставлення до дитини. Не треба давати волю своїм почуттям і бажанням.

Адже недалекий той день, коли ви, батьки, покинете цей світ, а діти народжені вами не для того, щоб жити для вас. Вони житимуть для себе – виростуть, заведуть свої сім’ї, самі стануть батьками і таким чином повторять ваш шлях. І теж будуть вимушені робити нелегкий вибір. І саме від вас багато в чому залежить, наскільки цей вибір буде правильним.

Якщо зараз ваша любов до них приносить біль, то і вони ставитимуться до своїх дітей так само. Порочне коло. І батьківська душа в такому разі не знатиме спокою – навіть на тому світі. Тому зараз, за життя, нам треба бути упевненими в тому, що ми не перешкоджаємо своїм дітям вибирати власний шлях. Любити їх – нехай здалека. Любити їх – хай і нудьгуючи за ними. Любити безкорисливо, а не володарюючи над ними.

Так, мені хочеться від дитини одного, а в неї, виявляється, зовсім інші плани – ну і що з того? Тобі хочеться, щоб усе завжди було по-твоєму? «Ну так, адже я навіть побудував для неї будинок! Звичайно, у мене були свої плани». Твої плани. Відносно життя іншої людини. І це – любов?

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)