«Раз ми розлучилися, нехай вона ніколи не буде щасливою»

Один молодий чоловік був вимушений розлучитися зі своєю дружиною, але його любов до неї нікуди не зникла. Він казав: «Я бажаю їй щастя, де б і з ким би вона не була. Нехай буде щасливою! Вона цього гідна. Я дуже люблю її і хочу, щоб вона була щасливою».

А інший чоловік, теж нещодавно розлучившись з дружиною, сильно переживав і з образою казав: «Раз ми розлучилися, нехай вона вже ніколи ні з ким не буде щасливою! Нехай пройде через те, що пережив я через неї!» І хтось сказав йому: «Стривай! Адже ти так сильно любив її, говорив про неї такі прекрасні слова! Що сталося? Коли твоя любов встигла перетворитися на ненависть, злорадість, почуття помсти? Куди вона зникла?»

Бачите, як буває? Ми любимо, доки нас люблять. На наших умовах, згідно з нашими бажаннями і вимогами. Любимо, доки людина нас влаштовує, доки вона тільки наша. Тобто ми обертаємося навколо власного «я». Адже так легко любити, коли тебе люблять!

Я, наприклад, не можу сказати, що люблю тебе по-справжньому. І знаєш, чому? Бо як тільки між нами виникне якесь непорозуміння і ти скажеш мені щось неприємне, ми тут же розсваримося.

І тільки якщо я постараюся розгледіти в цій ситуації промисел Божий – що Бог спеціально попустив це непорозуміння, для нашого упокорювання і спасіння, – якщо пам’ятатиму, що твоя душа прекрасна, незважаючи на твої слова і вчинки; іншими словами – якщо не перестану любити тебе після усього цього, то в такому разі так, я можу сказати, що люблю тебе. Любов – це подвиг, що не дається легко, а результат при цьому може бути миттєво загублений.

Справжня любов несправедлива

Не можна любити лише тих, хто нам догоджає і виконує всі наші примхи. Це людська любов, любов «ти мені – я тобі», любов на рівних. Але справжня любов несправедлива. Несправедлива, бо ти проявляєш великодушність по відношенню до людини, що спричинила тобі зло. Але це можливо лише в тому випадку, коли йде зсередини.

Якщо ж ні, то на поверхню виходить інше: нерви, озлобленість, прокляття, крики, лайка. Проте якщо звернути на це увагу, то можна помолитися і сказати: «Господи, завдяки посланому Тобою випробуванню я зміг пізнати себе трохи краще і зрозуміти, що живу не так, як слід. Бо варто було мені почути критику на свою адресу, я тут же розгнівався. А коли зі мною поступили несправедливо, – розсердився. Насварили – почав гніватися».

Господь учить нас: «Любіть ворогів ваших» (Мф. 5:44). Ворогів? Та ми близьких своїх любити не в змозі, які вже тут вороги. Це дуже важко, і якщо хтось з вас може сказати, що в нього є така любов, – нехай молиться за всіх нас, тих, хто так любити не уміє. І в такому разі, можливо, колись і ми навчимося істинній любові, бо загалом це зовсім не складно, якщо подивитися на ситуацію очима Господніми.

У такому разі любов зможе врятувати нас в останні момент, коли ми раптом усвідомлюємо, якими ж безглуздими дітьми були колись.

Так, хтось тебе ненавидить. Ну і що? Візьми і полюби цю людину! Що ти тут втрачаєш? Нічого. Навпаки, зцілиш свою душу.

А поганого нічого з тобою не станеться. Ти навіть спати почнеш краще, якщо полюбиш по-справжньому.

«Ненавидь, мстися і не дивуйся, що підвищився тиск»

До одного священика якось прийшла людина, яка ніяк не хотіла погодитися з подібними аргументами. І священик нарешті сказав: «Добре, дитя моє. Не сперечатимемося. Поступай як знаєш. Не люби. Ненавидь. Мстися. І побачиш, як тобі спатиметься ночами. А якщо підніметься тиск, не запитуй, чому це сталося. Адже ти сам не хочеш любити, прощати, приймати людей такими, які вони є, не хочеш розуміти їх».

Тільки любов може нас врятувати. Адже вона – плід Духа Святого. Тобто в душі з’являється дихання Утішителя, вітер змінює напрям, і так ми вчимося любові. Це нелегко. Але Господь призвав нас до цього.

Намагатимемося любити, і тоді через роки, коли нас вже не буде на цьому світі, у нашій сім’ї, на нашій вулиці, у нашому монастирі можна буде почути: «Він помер, але був такою чудовою людиною! Усіх любив».

Звичайно, якщо нас згадуватимуть, приміром, як великих пісників, це теж непогано. Але і піст має здійснюватися по любові. Ми постимо, бо дуже любимо Господа. Те саме з милостинею, із стриманістю – усе має робитися з любов’ю. Як мовиться, «любов любов’ю перемагається»: тобто для того, щоб здолати земне почуття любові (звичайну, людську любов, про яку я казав вище), треба полюбити Господа. І заради Нього залишити колишню, земну любов.

Люби і не переживай, якщо у відповідь не побачиш любові

Любов об’єднує в собі всі інші чесноти. Що б ми не робили – без любові все це не має сенсу, каже нам апостол Павло. Адже про чесноти говориться і в різних філософських вченнях, послідовники яких постили, стримувалися, трудилися. Але це не означає, що вони уміли по-справжньому любити.

Люби. Нехай твою любов бачить оточення. Світися любов’ю. І тоді люди, прийшовши до тебе на могилу, також з любов’ю згадуватимуть тебе, кажучи: «Яку ж любов і благодать несла в собі ця людина! Нікого не засуджувала, ні з ким не сварилася, не пам’ятала зла! Усім допомагала, усіх утішала, підтримувала! От би нам стати такими ж!» Як мовиться, три чесноти існують у світі – віра, надія і любов. Але любов – головніша за всіх.

Зроби крок до того, щоб збагатити свою душу. Не засмучуйся, якщо тебе хтось не любить. Не думай про це, а краще спробуй полюбити сам.

Спробуй не брати, а віддавати – за прикладом Господнім. Спробуй стати променем світла для людей. І не переживай, якщо у відповідь не побачиш любові. Нічого страшного. Адже і ти любиш не завжди і не всіх.

Так, якщо навчитися любові, то любитимеш усіх, але на шляху до цього буде ще маса помилок. Тому не треба чекати від інших багато чого, не треба вимагати любові. Нехай тебе живить те, що живе в твоїй душі. І якщо на твою любов інша людина відповість любов’ю, – дуже добре. Якщо ні – нічого страшного, не треба ображатися, бо інакше те добро, яке ти зробив для цієї людини, розчиниться в повітрі, і від нього майже нічого не залишиться.

Люби. Люби всім серцем і кажи слова любові своїм дітям, рідним і усім тим, кому ще не встиг сказати, бо не хотілося. Просто скажи: «Я люблю тебе!» І якщо у відповідь людина почне сміятися над тобою, не бентежся, а просто скажи: «Дякую тобі за все те, що ти зробила для мене. Дякую за те, що ти є, за те, що допомагаєш мені, підтримуєш і зміцнюєш мене. І за те зло, яке ти мені спричиняєш, – окреме дякую. Адже завдяки цьому я вчуся терпіти і прощати – з любов’ю».

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)