Що казати на похоронах?

Ми судимо, а Бог – любить

З християнського вчення ми знаємо: смерть є наслідок гріхопадіння.

Але як не по-християнськи і навіть не по-людськи зовсім звучить ця формула, коли, буває, її застосовують у життєвих ситуаціях.

Чому? Бо передусім звучить вона з наших вуст у дещо зміненому виді: замість «гріхопадіння» – «гріх».

Гріхопадіння – це трагедія, що сталася в людській історії, у ній, насправді, і лежить корінь всякого зла. Пришестя Бога у світ здійснилося якраз для того, щоб виправити його наслідки.

А гріх – це зло, так, але це ще і частина життя от цієї конкретної людини. І якщо в теорії Бог з нами згоден – Він Сам відкрив нам її, – то з ось цією конкретною людиною усе непросто, тому що Бог її любить і піклується про неї.

Удар незаслужений

Смерть дитини – таке не побажаєш пережити нікому. І коли священик на похоронній відправі каже, що ось, ніби, дитя померло за гріхи батьків, це звучить для оточення, особливо для батьків, не просто як нетактовність, але як незаслужений удар по хворому місцю.

Смерть старшої людини теж буває горем для близьких, хоча тональність розмов тут буває вже інша. Якщо померлий довго хворів, хтось каже, що от, відмучився, а хтось, буває, і додасть, що відмучилися і родичі, позбавилися від незручної ноші і безсонних ночей біля ліжка.

Про смерть немовлят поки що прийнято говорити із сльозою, до смерті ж дорослих обиватель ставиться цинічніше. Проте було б, знову ж таки, недоречно біля труни говорити, що от ніби цей помер за свої гріхи.

Мовчати перед горем

Іноді смерть людини дійсно виглядає як явний наслідок її гріха. Я пам’ятаю випадок, коли один знайомий, який сильно пиячив, помер сп’яну, захлинувшись уві сні власною блювотою. Але на похоронах у мене і на думку не спало сказати вбитій горем матері: «Що плакати? За своє пияцтво і отримав».

Горе материнського серця – така річ, перед якою мовчить найправильніша мораль.

І навіть у тому випадку, коли помирає лиходій, що скоїв безліч злочинів, краще все ж утриматися від висловлювань, на кшталт: «Собаці – собача смерть», краще промовчати. Діла, скоєні Чикатіло чи Гітлером, викривати потрібно, але от про самих людей судити…

Незрозумілий суд

Промовчати краще з тієї простої причини, що вони тепер – у руках Божих, перед Його судом. А Його суд – все-таки не наш. Його суд часто буває нам незрозумілий, хрест Христовий донині – суперечливе знамення у світі: як це так, люди грішили, а за їх гріхи помер на хресті Безневинний?

На цю тему є ціла теорія – «теорія спокутування», написані сотні томів, дискурс її гіллястий і складний.

Але для мене, наприклад, на практиці всю цю теорію замінює молитва, коротка і проста: «Господи, помилуй усіх нас, грішних, якось, як Сам знаєш».

Смерть… що вона таке?

Звичайна річ, що трапляється абсолютно з кожною живою істотою впродовж усього часу, скільки земля стоїть.

Безглуздість, страшна трагедія, зло, якого не мало бути, але воно є.

Велике таїнство, навіть у чомусь – благо з розряду вищих, адже назвав же її святий Франциск «сестричка моя Смерть».

І все це – в одному флаконі, незлито, неокремо.

Йти на хрест самому

Коли торкаєшся до смерті, до великої події вічного життя, особливо ясно розумієш, не лише розумом, але і серцем: християнство не зводиться до набору формул, найправильніших і благочестивих, які наказано застосовувати в тих або інших випадках.

Християнство – не ідеологія, адже ознака ідеології – заради ідеї закликати йти на хрест когось. Християнство – це йти на хрест самому. Християнство – це життя, життя живої особи, в очах Божих єдиної, неповторної і улюбленої. І заради цієї любові Він помер і воскрес Сам.

І якщо я дійсно вважаю Христа як Визволителя, то, перш ніж засудити грішника за його гріх, замислююся про те, наскільки більшу ціну Господь заплатив за спокутування великого грішника, ніж за мене, звичайного дрібного капосника.

Автор: священик Сергій Круглов