Про смерть дітей

Поховання дитини, Костянтин Маковський

Звичайно, на такі питання ТАК не відповіси… будь-який священик підтвердить: потрібно бачити очі людини, чути її голос, потрібно брати її руки у свої, і, – навіть якщо немає на це сил – утішати, як заповідано Христом…

Отже усе, сказане нижче, – не розрада. Це – роздум. Гіркий – адже мені, як і всякому священику не раз доводилося ховати дітей, – стоїш на кладовищі, щулишся від пронизливого вітру, виглядаєш: і де вона, похоронна процесія, де катафалк? – а немає катафалка: під’їжджає скромна «шестірка», і під пахвою несуть маленьку скриньку, на кшталт тієї, що використовують для помідорної розсади… І от – похоронна відправа, і повні сподівання слова з Чину похоронної відправи немовлят не особливо радують і обнадіюють, і дим з кадила, яким би не був хороший ладан, – гіркий і нестерпний…

Гіркі мої думки і тривожні. Тривожні – адже і в мене троє дітей. Старша – зовсім доросла, молодші – ще школярки. Чесно кажу: втрать я одну з них – не знаю, як я зміг би це перенести. Ні за що не ручаюся, правда.

Але якщо я за себе не ручаюся – як жити?! Спертися – на що, на кого?! І от він і є, останній відчай: «Господи! от служу я в Тебе священиком десять років, – а віра моя слабка! Я вірую, – але Ти, Ти Сам, допоможи моїй невірі! Сам, своїми силами, – ну як я витримаю?! Ти, тільки Ти!».

Діти, діти, куди вас діти…

Немовля, якому – немає і року… Вінчик паперовий – занадто важкий для маленького лобика, і до чого засунуте в прозорі пальчики «рукописання» – молитва про прощення гріхів?.. і як відповісти на німе питання батьків – «за що?!» – молодий тато і мама, хороші, добрі християни, які кілька років просять у Бога для них, бездітних (з чиєї теж вини?!), – дитину; і – от…

Дівчинка, близько трьох років, – цироз печінки (ну звідки б?!.) Мама спохопилася, – хрестив я її вдома, якраз на Різдво Христове. (Пам’ятаю, були зі мною і співробітники соціальної служби, привезли подарунки різдвяні, – але дівчинка, яка роздулася від водянки, не в силах навіть стогнати, не то що плакати, майже і не глянула на яскраві китайські іграшки, на шоколадки і мандарини…). А через два дні – вже її ховали.

Хлопець 17 років: саркома… Згорів швидко, рідні не встигли зрозуміти, що до чого.

Дівчина, єдина, улюблена дочка в матері, – поїхала вчитися у велике місто… Убили її там. Мама – замкнулася в собі, закам’яніла у своєму горі. Мама ходить у храм, сповідується, причащається навіть – але з буденного життя випала абсолютно. Влаштувавши на могилі дочки мавзолей, усі дні проводить там, закинула роботу, повсякденні справи, уся – у служінні померлій дочці. Годує білок на її могилі, білки – ситі такі, розжирілі…

Хлопчик-дошкільник згорів у будинку, через необережність матері. Вона була на похоронах, але не змогла вийти з машини. І я – не зміг підійти близько, такі чорні хвилі горя рвалися звідти; благословив здалека.

Діти, які безневинно страждають і вмирають, – безневинні жертви – як безневинною жертвою став і Сам Христос, велика Дитина, Яка мудро і по-дитячому нікому не збрехала, мудро і по-дитячому любила і учила любові, мудро і по-дитячому дарувала диво зцілення хворим і убогим, мудро і по-дитячому закликала всіх пригадати дитинство – Царство Небесне, мудро і по-дитячому просила Тата пронести муку повз, але якщо вже ніяк – то нехай, мудро і по-дитячому простила безглузде зло Своїм мучителям: «Бо не відають, що чинять».

Немає горя на землі сильнішого, ніж горе матері, яка втратила дитину. «Рахиль плаче за дітьми своїми і не хоче втішитися, бо нема їх» (Мф. 2:17).

Як бути, якщо це сталося? Як бути – священикові, до якого мати прийшла і з цим горем, і зі страшними, відчайдушними питаннями, на які немає відповіді (а які зусилля їй часом треба докласти щоб прийти в храм!..)?

Сама остання справа – щось ДОВОДИТИ матері, яка страждає. Логічно пояснювати і сподіватися, що поранене серце її слухатиме логіку. Думається, що священику, який напучує: «Радуйся! Добре, що помер – а то б виріс і став безбожником або наркоманом!», краще б подумати, чи не в засудження собі носить він хрест. «Ні, не добре, що помер!» – закричить материнське серце – і буде правим. Бо – попри всі резони світу цього – живе почуття материнства в її серце вклав Сам Бог. Всяка мати (не кажу про крайні випадки, про патології, коли мати байдужа до долі дитини, – нехай хтось скаже, що нині в суспільстві таким випадкам немає числа, але все таки вони – страшне виключення…) – бажає щастя, радості, здоров’я своєму чаду, а головне – ЖИТТЯ.

І от тут – згадати б про Христа, про Якого щойно ми згадували: що Він, мудро і по-дитячому пішовши на смерть – воскрес.

Не зміг померти.

І нам – не дасть, якщо будемо з Ним…

Бажає мама чаду, усвідомлено чи приховано – того самого вічного життя, яке і нам дарував, воскресши, Христос, яке ми, худі чада Церкви, повинні б, згідно Символу віри, «чекати», але пам’ять про яке часом ледве тліє в нашому серці, що ожиріло, повному сподівань зовсім про інше, про скороминуще…

Тому – що сказати матері, яка втратила дитину? Так, сказати правду: вона зараз – на ступінь ближче до вічного життя, ніж ви самі. Навряд чи потрібно говорити, що «їй зараз добре» – як може мама погодитися, що чаду добре – без неї? – але що є реальність, в якій живемо ми всі, і дорослі, і діти. Розлука важка – але вона не вічна. Якщо ви любите своє дитя – то все одно будете з ним, адже любов притягує, як магніт – залізо.

«Бути разом з дитям», надівши петлю на шию? – навіть не думайте. От у цьому випадку точно з ним не будете. І біль свій – не утішите, тільки посилите.

Але якщо ви хочете бути разом з дитиною – а вона – у Бога, – то Бога вам не минути. Використайте життя не лише на те, щоб горювати про втрату – але і на те, щоб змінитися самій, увійти до цього вічного життя і теж бути з Богом. Тільки біля Нього ви зустрінетеся з втраченим чадом.

Смерть – це не смерть. Це ще одні пологи. Дитині, поки вона дев’ять місяців плаває в утробі мами, теж здається, що ЦЕ – весь її світ, що ніякого іншого немає. І раптом – приходить страшне випробування: починають її рвати-тягнути-лишати звичного місця існування. «Ну все, кінець!» – думає дитина, а зирк – а виходить вона в новий світ.

Новий? Наскільки наш світ – інший по відношенню до утроби вагітної жінки?.. інший – але той же самий. Ось так і «той світ» – той же самий, хоча і інший…

Мама вигукне: «А чим ДОВЕДЕТЕ?!»

От тут я, правда, не знаю, що сказати. Чим же я доведу. Правда, не знаю. Можу тільки одне сказати: «Ну, так а що ж робити нам з вами, рідні ви мої?! ну що?! Ну давайте потерпимо, повіримо Богові на слово!.. доживемо – а там видно буде!»

Напевно, більше і нічого, вже простіть. Страшна вона штука, життя. Ризикована. Але потрібно ним жити, цим життям, потрібно йти вперед, – заради тих, кого ми любимо.

Ще раз обмовлюся: усе це можна сказати тим батькам, які готові ЧУТИ (а такий стан людини – вже половина її зцілення від душевної рани). Але – одне попередження: якщо ти, ієрею, будеш це все говорити ЗДАЛЕКА, з висоти свого сану, без щирого співчуття до людини, – толку не буде. Бачиш, зціляє тільки любов Христова. А вона подається не інакше, як через нашу любов, як вода до рослини поступає не просто так, а за системою капілярів, поруш яку – і найщедріший полив пропаде, рослина загине. Бери цю людину на себе, говори, або мовчи, або плач разом з нею, або просто молися про неї, – як тобі твоя пастирська любов підкаже. А немає цієї любові – кайся. Кричи: «Христе, ну немає любові в мене, зроби щось! Не залиш нас, грішних! Вірую, Господи, допоможи моєму невірству!» Віра, через яку Господь творить дива, – це не просто «щось і туманна далечінь», не якісь роздуми, – це орган, мускул усередині людини. А його потрібно якось тренувати, докладати зусиль до його ворушіння. І, закликаючи батьків, які страждають: «Віруй!» – потрібно вчитися вірувати самому, працювати атрофованим мускулом. Інакше – якщо не можеш сам плавати, як же потопаючого врятуєш?..

Автор: священик Сергій Круглов