Мовчання Лазаря

Мене завжди дивувало, чому про таке надзвичайне диво, як воскресіння Лазаря, згадує лише євангеліст Іоанн? Тепер я, здається, зрозумів. Незважаючи на всю значність і популярність, це був епізод сімейної історії.

Марфа, Марія, Лазар – це були свої, і, схоже, до цього сімейного кола якщо не по крові, то по духу належав і святий Іоанн, улюблений учень Спасителя.

І цей учень свідчить, що Христос теж був своїм у цій сім’ї: “Ісус же любив Марфу і сестру її та Лазаря” (Ін. 11:5), і про це знали всі.

Ось Лазар захворів, і сестри посилають до Ісуса: “Господи, ось, кого Ти любиш, нездужає” (Ін. 11:3). Христос любив Лазаря і, проте, дав йому померти, і ми знаємо, що для Господа це теж був подвиг: коли Він дізнався про кончину Свого друга, Він заплакав (див. Ін. 11:35).

Христос, Який плаче. Це дуже дорогі сльози, тому що Бог оплакує не Єрусалим, не Ізраїль, який гине, не самого Себе і Свої майбутні страждання – Він плаче про якогось Лазаря. Незначний чоловік, який нічим себе не проявив, відомий лише тим, що двічі помер і дружив з Богом.

Один з численних мільярдів тих, які жили, живуть і мають намір далі жити, а потім померти – маленьких, безіменних, звичайних людисьок; не геніїв, не імператорів, не філософів, а просто чиїхось братів, синів, друзів. Страшну таємницю відкриває нам євангеліст Іоанн про Христа: Він любить Свого друга, знає, що він помре, дозволяє йому померти і оплакує його смерть.

Ми звикли повторювати: Бог є Любов. Бог любить мене, і цих малюків, і стареньких. Любить. А знає ця Любов, що я помру, саме я, Його улюблений брат і син і друг? Знає. І плаче. І страшиться разом зі мною.

І дозволяє мені пройти цим сумним шляхом “усієї землі” (3 Цар. 2:2), яким пройшов Сам, і знає, що це таке на Своєму досвіді. Чому ж я маю померти?

Чому це має статися саме зі мною? Чи може хтось відповісти на це питання? Мудрі віддають перевагу мовчанню. Навіть Лазар мовчить.

Ось гостре і тяжке питання: чому мовчить Лазар? Чому усі, хто помирав по-справжньому, зберігають мовчання, не пускаються в барвисті описи мук або обителей втіхи?

І Господь теж не дає відповіді. Він просто пропонує довіритися Йому, пройти Його шляхом. І не лише моє життя і мою смерть довірити Йому, але і життя і смерті тих, хто мені дорогий, і я знаю, що якщо кому і можна довіряти, то це Він – Бог, Який може плакати. Він хворіє і помирає з кожним, люблячи кожного сильніше за всіх інших.

Лазар не просто помер. Він почав розкладатися. Є на світі процеси безповоротні. У мертве тіло, що розпалося, не може повернутися життя. Але життя повернулося, і тління повернулося назад. Бог окликнув свого друга по імені: “Лазарю! Вийди геть” (Ін. 11:43).

Воскресіння Лазаря (фрагмент), Карл Генріх Блох

Як це, напевно, страшно і радісно – почути Бога, Котрий кличе тебе по імені. Мій Автор і Творець, Котрий вигадав мене, полюбив мене, вигадав мені ім’я, – кличе мене, і чи може хтось не відгукнутися?

Як здорово одного дня почути своє ім’я з вуст Божих! Не потрібно жодних інших засобів, щоб пробудити від самого смертельного сну, від могильної дрімоти – нехай Бог назве тебе, бо жити – це відгукуватися на голос Божій.

Від цього голосу все стає на свої місця, зникає будь-який обман і морок. Голос Божій не сплутаєш ні з чим. Як бідна Марія, заплакана і самотня, упізнала Воскреслого Христа тільки, коли Він назвав її по імені. Вона думала: от садівник ходить по цьому сумному саду – убогий і безпритульний, як я, – він зрозуміє мене, підкаже, де шукати мертвого Бога.

– Маріє!

Вона, обернувшись, каже Йому: Раввуні! Що означає: Учителю! (Ін. 20:16).

Ми всі занадто добре знаємо, коли було Лазареве Воскресіння, яке значення воно має в євангельській історії. Відомо, що це “зухвале” диво остаточно зміцнило рішення юдеїв віддати Христа на смерть.

А ще це була маленька репетиція повстання від смертельної дрімоти кожного з нас – Божих дітей, друзів і братів. У дитинстві мама будила мене словами: “Вставай, соню, Царство Небесне проспиш”. Це її так бабуся навчила.

І вкладаючись спати, занурюючись у свій останній сон, я думатиму: не проспати б Царства Небесного; розбуди мене, Господи, вчасно, розштовхай, як слід, не соромся. І одного дня після довгого сну я почую цей ні з чим незрівняний голос:

– Саво, прокинься!

– Анушко, прокидайся!

– Прокинься, Глебушко!

– Катю, вста-а-вай!

– Прокидайся, Сашко!

– Петю! Воскресай!

– Підіймайся, Олю!

– Досить спати, Васю!

– Прокидайтеся, діти, от – ранок Нового Дня!

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)