Назустріч вічному Сонцю

Наша планета Земля рухається не лише у фізичному просторі, але і в духовному, не лише в небесах, обумовлених законами механіки, але і – в Небесах вічних. Звичайно, усі ми пам’ятаємо слова апостола Павла, що за земного життя цих Небес око людське не бачило, і вухо не чуло, і за своїм життєвим досвідом гріха і зла знаємо, що людині, на жаль, куди більше знайомі реалії пекла, ніж раю, – але серце знову і знову намагається здолати цю межу, хоч би в мріях уявити собі реальність життя вічного, і ці мрії знаходять своє втілення в кращих творах поетів і художників.

Раз вже здатність до фантазії дана людині, раз вже можливо використовувати її на благо, то використовуємо фантазію і ми: уявимо, що, рухаючись у духовному просторі, наша планета – тілесний дім, в якому ми живемо, – раз на рік найближче наближається до тієї чи іншої ділянки вічних Небес.

От схід зарожевів, потім – зачервонів, от – яскраве живоносне світило встало над нами, і ми ожили, розцвіли, і якийсь період живемо в променях цього світила, радіємо йому, аж до заходу. Ми прощаємося із сонцем, що йде за горизонт, – і засмучуємося, але одночасно сповнені надії і радості: ми знаємо, що це не сонце згасло – це ми у своєму русі знову віддаляємося від нього. Віддаляємося – але у визначений час зустрінемося знову. А колись усе, нарешті, зміниться – і світило, Сонце Правди, не піде за горизонт, залишиться з нами назавжди.

От так сходять над нами, щорічно, у визначений час, християнські свята. Різдво і Пасха Христова – не певні дати в календарі, розраховані типіконом і відмічені червоним, не символи і не привід для благочестивих спогадів про основи нашого віровчення. Це, звичайно, і не такі події, які якимсь незрозумілим чином механічно повторюються щороку. Це події, які сталися і живуть у живих Небесах, у Бога. Не вони раз по раз приходять до нас – ми потрапляємо в них раз по раз, тлінні – в нетління, тимчасові – у вічність Христову.

І це не просто «події». Це – цілющі прориви в глухій оболонці зла, що коконом обплутало окуповану планету. Свято Христове – це просвіт у хмарах, крізь який нам подаються світло і повітря, спасіння від гріха, мир, любов, сенс, – все те, що ми вкладаємо у вираз «благодать Божа». З капітанового містка чується повідомлення: «Увага! Наш корабель вступає в сферу життя вічного – усім приготуватися!» І команда починає готуватися. Усі ми – різні, і готуємося по-різному до виходу в життя (готуємося серйозно, як в’язень готується до втечі з тюрми, – комусь, дійсно, за словом євангельським, доведеться при втечі пожертвувати рукою або оком, щоб врятуватися самому…) Піст – і є частина такої підготовки.

Ми часто забуваємо про те, що таке є Церква Христова, і вважаємо піст чимось на кшталт однієї з обов’язкових умов для членства в організації: не постимо – виключать з Церкви. Привід для того, щоб так вважати, начебто в наявності: канони і детальні приписи про піст, які відпрацьовані віками. Проте і сенсу цих канонів ми, на жаль, теж часто не розуміємо.

Перше і головне, що нам потрібно б тримати в думці і в серці – зустріч зі святом, зустріч з Христом, до якої ми готуємося постом, є радість, наша радість, не чиясь там. Радість бути з Христом воскреслим, – якщо вона не лежить в основі нашої віри, то тоді, дійсно, сумна і страшна наша доля.

Чому інші святі все життя проводили в посту, у тілесній і душевній аскезі? Бо жили цією радістю, цією любов’ю до Христа, очікування зустрічі з Любимим і підготовка до неї поглинали їх цілком. А ці самі канони, на суворість яких ми раз у раз ремствуємо – саме тому і дані нам Церквою, що ми, на жаль, такої міри, такого градуса любові не маємо.

З мудрої материнської поблажливості Церква, не бажаючи, щоб і найнемічніше її чадо позбулося радості участі в житті вічному, у Христі воскреслому, дає йому можливість прийняти участь у цій радості, дає йому ходунки у вигляді статуту посту: ну розумію, слабкий, не можеш готуватися постійно – ну от хоч так і такий час у році, не один, разом з усіма.

Отже постити – це, загалом, не «обов’язок» наш, ми вільні у своєму виборі. І тим більше – не наша заслуга, якщо ми постимо: немає нужди нагадувати, чия чеснота – відціджування комарів і пиха від дотримання обрядів. Аскеза, можливість постити – це подарунок нам від Бога. Поки в нас є можливість (адже вона є в нас не завжди), поки не пізно – потрібно її приймати. Хоч би – ось ці сорок днів перед входженням Землі в сяюче Різдво Христове, в область Сонця Правди.

Автор: священик Сергій Круглов