Про піст: постити себе, а не інших

Настає пора посту. Індустрія в наш час добре розвинена. Достатньо подивитися, скільки багато усього в нас: православні ярмарки, мало не православні ресторани. Тому пісна кухня в нас велика. Піст – час хороший. Зміна столу ніколи не зашкодить.

Найголовніше, не забути, для чого нам усе це потрібно?

Коли ми з вами приходимо в храм, нам би не забути, що все, що ми там робимо, Богові в принципі не потрібне. Це потрібне нам. – Це дуже проста думка, абсолютно банальна. Її знають усі, але весь час про неї забувають.

Ми забуваємо про неї не тому, що в нас пам’ять дірява, а просто через нашу дитячу природу. Бог – Отець, а ми в Нього – діти. А діти – вони завжди зазвичай такі: от вони заграються і забудуть щось.

Мати каже: «Йди вчи уроки!» – «Зараз»! – «Вчи уроки!!» – «Зараз, я ще не дограв!» Біжить потім. Мати його зловить, посварить, за стіл посадить і скаже: «Сиди, вчи уроки! Сто років мені твої п’ятірки не потрібні! Тобі вони потрібні. Будеш бовдуром – підеш двірником працювати».

От приблизно такі живі стосунки – усе, що робиться в Церкві. І робиться це для нас, той же самий піст. Тому постити завжди легко, приємно і весело, бо ми від нього дістаємо користь. Адже так?

Алкоголік, який любить випити, від горілки дістає користь і задоволення до певного часу. Спортсмен, який займається спортом, тягаючи залізо, отримує задоволення. Хлопець з дівчиною пішли на дискотеку, танцюють до ранку до посиніння, бо їм це подобається, для них це в кайф! А нам?

Потрібно, щоб людині подобалося постити. Щоб вона розуміла, для чого вона це робить, та отримувала задоволення.

Але оскільки піст – це все-таки аскеза, аскетична вправа, то він все-таки ближче до спорту, ніж до розпивання горілки чи ще якогось чистого кайфу. Він ближче до спорту, тобто пов’язаний з ломотою.

Люди, які ходять у спортзал, прекрасно розуміють, що біль (не різкий, гострий, травматичний, а нормальний м’язовий біль) – це хороша ознака, ознака того, що м’язові волокна розширюються, ростуть, наростає маса.

А як інакше? Так людям, які в спортзал ходять, це подобається. Вони розуміють, що це на користь, зате потім на пляж як вийдуть!..

От так і людина, яка постить, повинна діставати від цього користь і задоволення, нехай навіть це пов’язано з якимсь болем і з неприємністю – з тугою, скажімо так.

А от інших заставляти постити не слід. Тоді піст і принесе радість. Бо про себе ми ще абияк можемо потурбуватися, а якщо піклуватися ще і про навколишній світ… За одним не доглядів, за другим, один втік потайки, перестав постити, другий, третій. Дітей насильно заставляєш постити, а вони не хочуть постити: ти ним даєш якусь кашу без цукру і без масла, а вони потайки чіпсів десь наїдяться. Суцільні турботи. Сон втратиш і останній апетит.

Слід пам’ятати, що піст справа радісна, що він потрібний для нашого духовного здоров’я, та і тілесного теж. І тому, раз ми займаємося під час посту більше собою – значить, міру посту найбільше визначає собі сама людина.

«Ой, яка страшна єресь! – зараз скажуть люди. – Як же так, адже, звичайно ж, священик має визначати міру посту!»

Звичайно. Якщо в людини є духівник – саме собою, з ним треба це обговорити. Але, проте, свою голову на плечах мати корисно.

От у людини цілий «букет»: виразка шлунку, панкреатит, діабет. Такі люди приходять до священика (з яким, тим більше, давно знайомі) і кажуть: «Отче! Я згрішила! Благословіть на молоко в піст!»

– Петрівно! Я тебе сто років знаю! Скільки разів можна з одним й тим самим?!

Тому передусім слід вирішувати самим, визначати свою міру. Це означає, що людина не просто перегортає пісний статут, а що вона думає про себе, про свою душу, про своє духовне влаштування і намагається розібратися, як піст допоможе цьому духовному влаштуванню. Це означає, що людина взагалі думає про своє християнське життя. Це дуже добре.

А вже потім, вже з тим, що вона надумала, вона йде радитися до духівника або ще до когось. Адже людина живе не одна, а піст – взагалі справа християнська.

Людина живе в Церкві, і тому в усьому радиться з Церквою, хоч би в особі Її представника – парафіяльного священика.

І всім, звичайно, всіляко бажаю веселого, чудового, хорошого, легкого посту, який принесе лише одну користь і жодної шкоди.

Автор: священик Сергій Круглов