Отче, а як постити моїй дитині?

Початок Різдвяного посту спонукав замислитися про те, чого нам, на мій погляд, катастрофічно не вистачає в усіх областях життя: про відповідальність як одного з аспектів свободи.

На роздуми про відповідальність мене навів той факт, що в дні початку посту, коли в Церкві починається певний «рух», коли церковні діячі в сотий раз натхненно кажуть з амвонів, сторінок газет і моніторів про необхідність посту і його духовне значення, коли в соціальних мережах виникають кулінарні “війни” про те, чи є креветки їжею тваринною чи рослинною, з’являються численні матеріали в ЗМІ, у тих же соцмережах на тему «Як постити дітям». Так само  багато парафіян приступають до священиків з одним і тим же питанням: «Як постити моїй дитині?»

Окремий випадок, але в ньому, як у краплі води, відбиваються багато серйозних проблем.

Здавалося б, чого простіше: у черговий раз переказав такій людині типікон про піст, коли в нас сухоїдіння, а коли дозволено вживати єлей, тому дитині давайте те і те, і благословив, а запитувач пішов умиротворений. Але ні. Цього я робити не стану.

З однієї простої причини: вважаю, єдина категорія дітей, за яку несе відповідальність священик – його власні діти.

За всіх інших відповідають (що їсти і пити, як часто приходити в храм, у що одягатися і грати, які мультфільми дивитися і т.д.) їх батьки. І от тут мені знову тривожно.

Я чую голос: «Ну добре, згодні з вами, свобода є відповідальність, і таке інше. Але ж якщо ми, парафіяни, самі почнемо відповідати за себе, спершу за свою сім’ю, а потім і за Церкву, за свій піст, за своє молитовне правило і т. д. – навіщо тоді ви, священики, будете нам потрібні?..».

Доречне запитання. Адже, чого гріха таїти, ми, священнослужителі, часто самі привчаємо парафіян до цієї несвободи. Проповідями про те, що «на усе воля Божа», про «послух, який важливіший за піст і молитву». Страхом за те, якщо парафіяни самі почнуть читати стопи записок про здоров’я і упокій, а не нести їх у вівтар, то і струмочок грошей за ці записки зникне. Побоюванням: раптом почують «таємні» священицькі молитви, навчаться розуміти сенс Літургії – і чогось неблагочестивого накоять. Таємною насолодою влади, бажанням «в’язати і вирішувати» життя і долі людей, які приходять до тебе. Боязню втратити «жрецький статус», якщо народ Божий стане самостійнішим у багатьох церковних питаннях, адже так, чого доброго, і до революційних переворотів недалеко. І так далі – кожен священик може сам продовжити цей список. Та й сам я – чи вільний?..

Що таке взагалі свобода, чи можлива вона в нашому пропащому світі? До якої саме свободи закликав нас Христос, кажучи, що істина зробить нас вільними?

Що з усім цим робити, чи потрібно щось робити взагалі?

Усе, що я тут пишу – не стаття. Це думки, що спали на думку. Публікую їх тільки для того, щоб хтось, прочитавши, шукав на всі ці питання свої відповіді.

Автор: священик Сергій Круглов