Різдвяний піст: це солодке слово “свобода”

Настав Різдвяний піст. Ми їм готуємося зустрічати Різдво Христове, а це – свято найбільшої свободи і найбільшої відповідальності, яку явив нам Бог.

Багато нині, до речі, бурчать проти цього посту: навіщо він потрібний взагалі?! Зрозуміло – Великий піст: суто покутний час, Страсті Христові, – а тут Різдво, радість, янголи, колядки, у печері ослик їсть овес, в яслах лежить Христос, – і знову чогось пости!..

Ну, вільному воля, до посту ніхто нікого не примушує, а от щодо радості. Радість-то радість, це так. Але і страшне, нестерпне: ЧИМ дісталася Христу радість ця. Навіть нам, простим смертним людям – страшно народжуватися у світ, пронизаний гріхом, злом, стражданням, смертю. Запитати б новонародженого, про що він так гірко кричить, на що так скаржиться – адже він людина, не тварина, явно кричить не лише від фізичних незручностей, неминучих навіть при найблагополучніших пологах.

Страждання – наслідок гріха, розриву, тріщини між Богом і людиною. А в Христа, Сина Божого – жодного гріху немає. Йому, як абсолютно безгрішному, терпіти все те, у що Він вступив Своїм народженням? Як вільному – опинитися у в’язниці, здоровому – бути замкнутим у палату до божевільних, птахові – жити під землею?

От воно як, з Різдвом. І зробив Він це – вільно. Ніхто абсолютно Його не примушував. Любов до нас змусила: не міг Він спокійно дивитися, як ми тут мучимося, мав Він допомогти нам, спасти – і Сам прийшов до нас у пекло. Прийшов абсолютно вільно – і в цій свободі вчинку звалив на Себе відповідальність.

Відповідальність – головна ознака свободи, цим свобода відрізняється від вольниці, від беззаконня, про яке ми часом так мріємо: робитиму усе, що душа забажає, а там – хоч потоп!..

Мало того – вільний Син Божий хоче і нам дати цю свободу, повернути нам її. Заради цього Він пішов на хрест, пройшов шлях гріха і смерті до самого кінця. Любов і свобода – два стовпи, на яких стоїть світ і людина, без них усе рухне, це Богом дані, природжені, упаяні в нас речі, яких ми так боїмося, якими так обтяжуємося – але жити без яких, жити життям справжнім, не можемо.

Про це ми не раз читали у святих, чули від досвідчених християн: вищий прояв свободи – відповідально і вільно цю свободу обмежити, віддати. Пам’ятаєте, що апостол Павло написав в листі до Галатів: «До свободи ви покликані, браття, тільки щоб свобода ваша не стала приводом для догоджання плоті, але любов’ю служіть один одному» (Гал. 5:13).

Де свобода – там заради любові – обмеження її. Велика таємниця хреста, на перший погляд незрозуміла розуму, почуттям, що нищить вщент усе, що ми гордо іменуємо «життєвим досвідом»: вища свобода – вільно дати себе прибити до хреста, принести самого себе в жертву. Крайня, як здається, міра несвободи обертається вищою свободою – тому, хто добровільно розіпнутий заради любові, втрачати нічого, він ні від чого не залежить, він нікому не раб. Хрест його стає звільненням, його тяжкі перекладини – крилами.

Звичайно, у кожного з нас – своя міра. Нам, християнам, ця свобода ВЖЕ дана Христом, Його жертвою, смертю і воскресінням, ми прийняли її через таїнство хрещення в Христі і продовжуємо мати, – але це, звичайно, не означає, що потрібно чекати саме того, що от рота солдатів поведе нас, публічно, на лобне місце і там у прямому розумінні приб’є цвяхами до хреста. Наша Богом дана свобода проявляється вже зараз, передусім, у нашій відповідальності за наше життя, за те, що ми думаємо, говоримо, робимо або, навпаки, не робимо, за наш щоденний побут, з погляду на який ми і почали сьогодні розмову. Просто – за наш хліб насущний, за те, що ми під цим хлібом розуміємо, і про що в молитві «Отче наш» просимо в Бога.

Ми просимо – а Він відповідає: хочете хліба насущного? – звичайно, от, даю його вам. Але дар, який Я даю, – не дається на дурняк, а інструмент. Хліб насущний не падає з неба в рота. Добувайте його самі – а Я допоможу, добувайте у поті чола, інакше – не зрозумієте його сенсу і ціни, не скуштуєте його животворчого насичення. Цей світ – зовсім не булочна, де на прилавку горою навалені безкоштовні батони і бублики. І навіть не пекарня. І не лише млин. Світ і наше життя в ньому – це дике поле, яке потрібно раніше очистити від каміння, викорчувати пні, упрягтися в рало і розорати, засіяти, причому зробити усе вчасно і за правилами, дочекатися сходів, не спати ночей, охороняючи їх від граду, заморозків і вороння, пожати колосся, просушити і перемолотити, змолоти борошно, вкласти закваску і розтопити піч. Робіть. Я даю вам усі необхідні інструменти і Сам візьмуся працювати з вами, каже нам Бог. Я допоможу вам в усьому – тільки пам’ятайте: невільній і безвідповідальній людині, яка сама не хоче робити нічого, допомогти неможливо.

Автор: священик Сергій Круглов