Введення – педагогічне свято

“Одного прошу я у Господа, одного бажаю, щоб жити мені в домі Господньому усі дні життя мого, дивитися на красу Господню, щоранку молитися у храмі Його” (Псалом 26:4)

Будучи викладачем православної педагогіки, я бачу її головний сенс у тому, щоб своїх вихованців не лише спрямувати до храму, але і допомогти в цьому напрямку зробити перші кроки. Адже найвища оцінка праці вихователя – упевненість у тому, що, ставши дорослим, вихованець зможе йти по життю без його допомоги, йти самостійно, твердо і у вірному напрямку. Якщо він полюбить храм і відчує його своїм рідним домом – це найбільша педагогічна удача, якої можна бажати. Зрозуміло, кажучи “храм”, я маю на увазі не лише будівлю, архітектуру і інтер’єр, а все те, що відбувається в храмі: богослужіння, таїнства і особливо Євхаристію.

Про все це мені не випадково згадалося в ці грудневі дні, коли ми святкуємо Введення в Храм Пресвятої Богородиці

Будь-яке православне свято встановлене не лише для того, щоб нагадати про якісь найважливіші події священної історії, але для того, щоб відновити в нашому серці пам’ять про найважливіші життєві істини, забувши про які, ми неминуче зіб’ємося зі шляху. Це ж свято запрошує подумати не лише про себе, але і про наших дітей.

Свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці я б осмілився назвати церковно-педагогічним святом. Адже для будь-якого педагога і батька, для будь-кого, хто серйозно підходить до справи виховання дитини, необхідно, вдивляючись у життя найбільш чудових людей, особливо цікавитися їх дитинством. Душа людини, характер, її схильності – усе це, як відомо, формується здебільшого в дитинстві. Якщо ми хочемо бачити своїх дітей досконалими (а ми зобов’язані цього хотіти!), то кожен випадок, коли це комусь вдалося, повинен уважно вивчатися нами. І особливо, повторю, важливо, як пройшло їх дитинство.

Для православних немає сумніву, хто з народжених на землі сформувався в найбільш прекрасну особистість. Зрозуміло, це Пресвята Діва Марія. І Введення в Храм – це нагадування про те, де і як пройшло Її дитинство, в яких умовах, в якій атмосфері формувалася Її душа. Це і нагадування нам, як вибудовувати дитинство наших дітей. У храм, звичайно, прийти ніколи не пізно, але тому, хто не приліпився до нього душею з дитинства, багато доведеться працювати над собою, багато ламати в собі і виривати із серця з болем і кров’ю. Тому і наполягаємо ми на хрещенні немовлят всупереч усім запереченням на кшталт “нехай виросте і саме вирішить, вірити чи не вірити”. Позбавити людину благодатної участі в житті Церкви в той період, коли дитина починає своє життя, коли формується її характер, який, як відомо, у дорослому віці змінити вже майже неможливо, – ризик нічим не виправданий і безвідповідальний.

Я назвав це свято педагогічним. Назву його ще і місіонерським. Усі ми, раніше чи пізніше “введені в храм”, дякуємо Тому, Хто ввів нас. Саме ввів, бо ніхто не приходить до Нього сам. “Не ви Мене обрали, але Я вас обрав“, – говорить Господь Своїм учням (Ін. 15:16). Не лише тим, хто був поряд з Ним у той момент, на Тайній Вечері, коли Він це вимовляв, але і всім учням, на всі часи.

Не ми прийшли в храм, а Він покликав нас сюди і ввів. І тепер Він кличе наших братів і сестер. А ми як співпрацівники Божі можемо допомогти їм знайти дорогу в Храм і набути в ньому свою рідну домівку. А можемо і перешкодити! Тільки тоді вже будемо не співпрацівники, а тими, про кого сказано, що “краще було б йому, якби жорно млинове повісили йому на шию і кинули його в море, ніж щоб він спокусив одного з малих цих” (Лк. 17:2).

Якось до мого знайомого, який непомітно для себе під час служби склав руки на животі, підійшла літня жінка і діловито сказала: “Коли в труні лежатимеш, так руки тобі складуть, а доки не можна!” Вона, звичайно, пам’ять смертна – річ потрібна, але не в такому ж контексті! Це було його перше відвідування храму. Воно ж ледь не стало і останнім. Слава Богу вдалося цього уникнути, але не завжди це вдається.

Знаю другий випадок, коли до храму ввійшли двоє дівчат без головних уборів і священик, побачивши їх з вівтаря, послав до них паламаря, наказавши передати, що нехай вони чи надінуть хусточки, які можна узяти за ящиком, чи вийдуть з храму. Дівчата, зрозуміло, вийшли. Хтось скаже: “І правильно! Нехай поважають традиції!” А я впевнений, що той, хто зустріне в храмі любов і залишиться в ньому, свого часу полюбить і традиції. Якщо ж ці традиції затуляють головне – Ісуса Христа, то млинове жорно плаче за їх ревнителями.

Втім, подібних прикладів можна наводити незліченну кількість. Цим не здивуєш. В одній книзі читав, що в більшості сект існує такий прийом для залучення нових членів, який умовно називають “Бомбардування любов’ю”. На того, хто вперше прийшов або випадково заглянув на зібрання секти обрушують такий шквал привітності, доброзичливості, співчуття, що дуже важко встояти і не впасти в руки сектантів. І вся ця любов, зрозуміло, фальшива, удавана. А в нас, подумалося мені, часто в храмі людина бомбардується грубістю, недоброзичливістю. Проте щиро!

Заперечать, що так не скрізь. Згоден, не скрізь, але переконаний, що такого не має бути ніде. Якщо не в Церкві людина знаходить любов, розуміння, увагу, то чого варта ця церква! “Ви – сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна, хіба що бути викинутою геть на потоптання людям” (Мф. 5:13).

Слава Богу, усе не так однозначно погано. Згадується моя перша Пасха. Я прийшов у Покровський храм Троїце-Сергієвої лаври. Заздалегідь зайняв місце. Ближче до півночі народу прибувало все більше, ставало все тісніше. У ті часи, а це були восьмидесяті роки, у храмах і навколо храмів на Пасху збиралася безліч людей, які просто хотіли подивитися на хресний хід. Зазвичай вони стояли біля храму, але тут трьом дівчатам вдалося проникнути всередину. При цьому їм неодмінно хотілося протиснутися на самий перед, і вони наполегливо домагалися свого, розсовуючи ліктями тих, хто очікував початок пасхальної служби. Виглядали вони не зовсім тверезими і дуже контрастували з оточенням, особливо зі студентками Регентської школи, які були вбрані  в білі кофтини і білі косиночки.

Пам’ятаю одна така студентка, з ангельські лагідним обличчям, опинившись на шляху тих дівиць, була відсунута ними вбік. Обличчя її негайно втратило свою лагідність, і вона тихо пробурчала собі під ніс: “Дура!” Дівчина, проте, це розчула. “Це я дура!” – заволала вона. Почалася суперечка, яка зовсім не відповідала обстановці. Парафіяни морщилися, незадоволено косилися на розлючену “дуру”, лунали різкі репліки на кшталт: “Та вивести їх звідси!” Не приховаю, що і мені в той момент це бачилося справедливим і необхідним.

Напевно, цим би і завершилося, порушниці порядку були б виведені і ніхто б про них не пошкодував. Самі винні! Але тут до них підійшла якась бабуся і щось стала говорити розгніваній “скривдженій”. Я не дуже міг розчути і не пам’ятаю, що саме вона говорила, але ж часто важливіше не те, що говорять, а як говорять. Бабуся говорила дуже привітно, дивилася на дівчину тепло, не побоюся сказати, з любов’ю. Говорячи, вона м’яко гладила її плече, потім протягнула руку до її обличчя і зі словами: “Давай ось я тобі волосики приберу під косиночку”, – акуратно зробила це. І дівчина якось принишкнула, заспокоїлася. “Ось, – подумалося мені, – одна з усіх нас знайшлася справжня християнка”.

Якийсь час дівчата спокійно і мирно постояли на службі і тихенько пішли. І тепер, коли в мене в душі з’являється роздратування на когось, особливо в храмі, (а приводів буває немало) я згадую цю бабусю і її образ допомагає здолати спокусу.

Одна знайома розповідала, як років п’ятнадцять тому проходила повз Данилів монастир і раптом дуже захотілося зайти. Увійшовши до храму, побачила ченця, який сповідував людей, і їй несподівано захотілося теж підійти і сповідатися. Ніколи раніше їй такого і в думку не спадало, а тут раптом. А одягнена вона була так, що і зараз червоніє, розповідаючи. І нафарбована, зрозуміло. Тепер вона з вдячністю згадує, як ласкаво і уважно поставився до неї духівник, жодним словом або натяком не докоривши її за неналежний зовнішній вигляд. Відтоді вона не мислить свого життя без Церкви, а той священик став її духовним отцем.

Апостол Яків пише: “Браття! Якщо хтось із вас відхилиться від істини і хтось наверне його, нехай той знає, що хто звернув грішника з облудної путі, спасе душу від смерти і покриє безліч гріхів” (Як. 5:19,20). Думаю, це ж можна сказати і про того, хто приведе людину в храм, допоможе їй пізнати і полюбити Дім Божий, зустрітися там з Христом. Але і навпаки, навіть одну єдину людину, яку ми відштовхнемо від храму своєю грубістю, неуважністю, нетактовністю достатньо, щоб перекреслити багато доброго, зробленого нами.

Автор: протоієрей Ігор Гагарін