Навіщо ми хрестимо дітей?

Кожен батюшка знає, як складно священику вийти з храму після недільної літургії. Безліч осіб, зустрічей, питань, а з ними – сліз, посмішок, обіймів і благословень. Доводиться йти “скрізь натовп”, але це – звичайна і дуже важлива праця пастиря.

Одного дня, пройшовши “скрізь натовп”, вирвавшись на вулицю, я пережив справжнє потрясіння від зустрічі з однією маленькою людиною. Із-за яблуні мені назустріч вибіг п’ятирічний Альоша, син нашого водія, добрий і ніжний хлопчик. Він побачив мене і побіг, вигукуючи на все горло: “Отець!” Діти не соромляться вигукувати і захоплюватися. У них ще надто багато сил жити і нерозбещена здатність дивуватися, особливо якщо вони живуть у любові і безпеці.

Звичайно ж, я – отець. Мене так усі звуть – “отець Сава”.

Але коли я почув це ім’я від малюка, який кинувся обніматися, у мене обірвалося серце. Адже я просто чернець, і в мене не може бути дітей, і тільки ченці знають, що це – найбільша жертва, яку ми приносимо. Але на якусь мить я, здається, пережив те складне почуття жаху і благоговіння, яке відчувають справжні батьки, адже поява дитини – це найбільше диво, і бути батьком того, кого ще ніколи на світі не було, і бути до цього причетним – як не зрадіти перед лицем Божим, не подякувати Йому за цей дар!

Це почуття благоговіння перед новим життям доступно кожній людині: і віруючій, і невіруючій. Але людина – істота релігійна, а це означає, що в будь-кому з нас лежить неусувна потреба кожен по-справжньому глибокий людський досвід релігійно чи ритуально оформити. Тому в будь-якій культурі ви обов’язково знайдете обряди, пов’язані з народженням дитини, одруженням, ініціацією, похованням. Там, де людський досвід “випліскується” за межі цього світу, людина занурюється в стихію символу і обряду.

Мій дідусь народився в 1924 році в глухому сибірському селі. Там навіть до революції не було церкви, а за радянських часів тим більше дитину неможливо було похрестити. Замість цього мого дідуся “жовтенили”: новонародженого носили по селу з червоними прапорами під спів пролетарських пісень. Народилася дитина – це потрібно було якось пережити, прийняти, відмітити, відзначити.

Люди не можуть без релігії, без культового оформлення свого достовірно людського досвіду. Звичайно, це не теза на захист хрещення маленьких дітей. Але примушує замислитися. Так, велика частина тих, хто приносить нам хрестити малюків, – люди нецерковні. Вони хрестять за звичкою, за звичаєм, бо “так треба”. Ми – люди церковні – знаємо, навіщо хрестимо. Вірніше – думаємо, що знаємо. Ми прочитали в “Законі Божому”, у “Катехізисі” або “Догматичному богослов’ї”, у найкращому випадку, – у Писанні. Це дуже добре. Читаємо, вивчаємо. Без такого богословського зусилля нам, християнам, ніяк не можна. Це вид духовної вправи.

Але я на своєму священицькому шляху досить часто зустрічав людей, які “шкірою відчували”, що їм потрібно, дуже треба похреститися. Як я можу відмовити цим людям? Те, що вони відчували і переживали, було більше за те, що вони знали і осягали раціонально.

Є дивний італійський фільм “Маленький світ Дона Каміло”. Головний герой – простий італійський батюшка. Він усіма силами прагне боротися з місцевим мером-комуністом, але коли той приходить хрестити свого малюка, Дон Каміло не відмовляє йому. Життя складніше, ніж написано в книгах, і дуже часто люди невіруючі, навіть налаштовані антіцерковно, все ж десь у глибині здогадуються, що вони – творіння Боже, і про свого справжнього Отця вони можуть згадати, тільки зустрівши погляд священика, що утішає і підбадьорює.

Отже, чому ж ми хрестимо дітей?

На самому початковому рівні нашого природно-релігійного світовідчуття нам потрібне ритуально-символічне оформлення дива народження дитини. На цьому примітивному рівні людині не важливо, якій релігії чи ідеології вона належить. Проте я закликаю навіть до цього примітивного підходу віднестися з повагою і розумінням.

Дозволю собі нагадати, що християнину завжди слід виходити з презумпції доброти і зусилля розуміння. Навіть у такому відношенні до релігії нам слід вчитися розрізняти зерна добра, насіння віри, які можуть несподівано прорости у велике квітуче дерево християнської віри.

Наступний рівень – страх. По-перше, за здоров’я дитини, по-друге, і це вже майже церковний досвід – за її порятунок. Мій дідусь-атеїст категорично забороняв хрестити мою маму, яка дівчинкою кілька разів перехворіла на запалення легень. Прабабуся, безсило дивлячись на все це неподобство, викрала мою маленьку і хвору маму, таємно віднесла її в церкву і охрестила, “як слід”. Мама зцілилася цього ж дня. Збіг? А хіба в збігах відсутній сенс?

Прабабуся була простою жінкою. Вона думала, що дівчинка хворіє через те, що не хрещена. Взагалі, нам буває дуже складно зрозуміти, що ж насправді думають прості люди, які в них мотиви, але вже, що точно ми можемо собі дозволити, так це приборкання власного богословського зазнайства. Знову аскетичне зусилля – спробувати і тут угледіти зерна добра, постаратися зрозуміти, при цьому ясно собі уявляючи, що насправді є церковна норма.

Інший вид страху – а раптом дитя помре нехрещеним, і – і все! – поминати не можна, значить – пекло! Але хіба ми добріші за Бога? Якщо в мені живе жалість навіть до звіряток, доброта і любов до всього живого – це все запозичені речі. Я добрий і жалісливий тільки добротою, жалістю і любов’ю Божою, і якщо доброта в мені хвилюється і обурюється – це Сам Бог підіймає Свій голос у моїй доброті, і невже Творець нехрещених дітей відправляє у пекло? Дурощі все це. Але в цій мотивації хрещення ми вже чуємо відгомін церковного досвіду і євангельського вчення.

Хрещення дітей з’являється тоді, коли життя християнської громади входить у спокійне русло. Перед нами вже третє чи четверте покоління християн, які живуть єдиною сім’єю – громадою євхаристії, і для такої громади абсолютно природно залучати до містичного життя в Тілі Христовому своїх дітей.

Супротивники хрещення дітей вимагають почекати часу, коли діти почнуть щось розуміти. Але ж розуміння – це диво, ми не знаємо, як ми розуміємо, що в нас відбувається, ясно тільки, що зрозуміти за другого – не можна. Таємниця розуміння це ще і таємниця особистої зустрічі з Христом, і дитина з Ним неодмінно зустрінеться, але не тоді, коли ми це заплануємо. Чому необхідно почекати, щоб діти хоч щось розуміли? Хіба не батькам вирішувати, що краще для дитини?

Святитель Григорій Богослов вважає, що хрестити краще в три роки, але ж це найшкідливіший дитячий вік, і дітей у святителя своїх не було, тому він може і не міг спостерігати за цими “маленькими чудовиськами”. Святитель пише, що в цьому віці вони щось вже розуміють. А чи розуміють? І якась брехня є в усьому цьому: якщо я, християнин, точно знаю і вірю, що істина в Христі, що мені чекати, поки дитина щось там почне міркувати, шукати. Це речі природні – сумніватися і йти своїм шляхом віри, але чому мені не слід відразу ставити свою дитину на цей шлях?

Дитина повинна сама вибрати? Але хто навчить її вибирати, якщо не батьки? Слід шанувати свободу дитини? А хто навчить її бути вільною? Якщо батьки – християни, вони, звичайно ж, учитимуть її робити вибір по-християнськи, керуючись Євангелієм, і це, насправді, – насильство над дитиною. Таке ж насильство, як нав’язувати їй нашу рідну мову, такий же примус, як давати їй освіту, прищеплювати правила поведінки, норми пристойності, пошану до старших, відповідальність за батьків і Батьківщину.

Звідки взагалі з’явилася ця проблема – хрестити чи не хрестити дітей? Кажуть, у неї протестантське коріння. Можливо. Можу тільки припустити, що протестантське коріння в самому процесі емансипації дітей від батьків, який ми зараз спостерігаємо. Непомітно стався певний культурний переворот: ми почали бачити дітей окремо від батьків. Цього погляду не знала традиційна культура.

Подивіться на ікону Божої Матері. Нас, православних, часто докоряють, що ікони Христа в наших будинках знайти не можна – навколо тільки образи Богоматері. Але для наших предків ікона Божої Матері – це і є ікона Христа. Древні християни – абсолютно нормальні люди – не могли бачити дитину у відриві від її батьків. Якщо ми зображуємо Немовляти Христа, ми не можемо обійтися без фігури Його Матері.

Про дитину неможливо мислити без її батьків, дитина без мами і батька – абстракція. Як тільки ми помислили про дитину, на уявному горизонті повинні проявитися батько чи мати, інакше перед нами не дитина. Діти неодмінно повинні відкидати “батьківську тінь”. Як учить нас Голівуд, тільки вампіри не відкидають тіні, і якщо ви мислите про дитину без “батьківської тіні”, – у вас проблеми із зором.

Не добре бути чоловікові одному” (Буття 2:18) – це дуже глибока істина, відносно ж дітей вона вимагає більшого акценту: дитина взагалі не може бути одна, вона довго народжується, довго з’являється на світ, мінімум дванадцять років вона “виходить з утроби”. Зв’язок між матусею і дитиною більш органічний, ніж між чоловіком і жінкою, і чоловіки недаремно почувають себе залишеними і кинутими після народження малюка. Дитина не просто продовження батьків і носій родових властивостей. До певного віку вона їх органічна частина. Було б безглуздо говорити про мою ліву частину, абсолютно ігноруючи праву. А тому – хрестити чи не хрестити – це вирішувати батькам.

Якщо я народив дитину, піклуюся про неї і виховую, я хочу дуже простих і корисливих речей: дитина повинна вирости людиною, як я це розумію, і це важливо для мене, бо з кожним роком я – старше і слабкіше, а вона – сильніше, їй додивлятися мою старість, їй закривати мої очі, а мені не все одно, кому довірити своє ослабіле життя.

Це дуже зрозумілі думки, і я навмисно не хочу пускатися в ґрунтовну богословську розмову – дуже багато на цю тему написано. Але для християнина хрещення дитини – це жест вдячності Богові за довіру прийняти і виховати цю нову людину. І нехай перед священиком стоїть абсолютно нецерковна людина, невіруючий батько, ми все одно не повинні відмовляти цим людям нехай так незграбно, невміло, але віддячити Дитинодавцю.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)