Наша релігійність може бути загрозою для дітей

Як наші діти зрозуміють, що Бог – це не слова, а досвід

Митрополит Афанасій Лімасольський пише (можливо, хтось записав за ним ці слова), що релігійні люди – це найбільша небезпека в церкві. Людина називає себе релігійною, але її релігійність може бути прихованою загрозою – приміром, для дітей. На них постійно чиниться тиск, з ними жорстко розмовляють – і тут немає ні благородства, ні поваги, ні любові.

Перебуваючи поряд з Богом стільки років, я задаюся питанням: ким я став за цей час? Ще більшим егоїстом, вередливим і безкомпромісним, або все-таки співчутливим, розуміючим, поблажливим стосовно тих, кому це необхідно? Це питання.

Так, я ходжу на богослужіння, але чи співчуваю при цьому горю свого брата? Молюся по вузликах на чотках, але при цьому чи послабляю «вузлики» на душі свого ближнього або навпаки, затягую їх ще тугіше? Думаю, що розмовляю з Богом – а з дружиною (чоловіком) я розмовляю?

Адже діти бачать усе. І якщо в сім’ї – мир, любов, то вони зрозуміють, що Бог – це не слова, а досвідчений шлях: любов і істина, що донесені до нас Євангелієм. Як вони зрозуміють це? Усе просто. «Отче, учора мій батько, прийшовши додому, обійняв маму і поцілував її зі словами: «Мила, улюблена, рідна, нарешті я удома». І дивлячись на них, я зрозумів, що Свята Трійця дійсно існує, бо побачив Її у нас удома – папу, маму і Христа посеред них». Так, от що таке Свята Трійця в сім’ї. «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18:20).

І дитині з такої сім’ї не спаде на думку щось заперечувати, коли з нею заговорять про Бога, бо вона знає: її батьки своїм життям утілюють слова Євангелія – без лицемірства і фарисейства, без того, що називається показухою.

Якщо тато каже щось зробити, це треба виконати без розмов

От, ми сидимо тут з вами – я в красивій рясі, ви в красивому світському одязі, усі такі ввічливі, усмішливі – але ж і це трохи показуха. Тут, в аудиторії, ми всі хороші, але хіба тут проходить наше життя? В аудиторії легко бути милим і люб’язним. Важливо, щоб удома діти бачили вас такими ж. Бачили, що, незважаючи на падіння, ви піднімаєтеся, і просите вибачення, і знову йдете вперед. І поводитеся не так, як говориться – «м’яко стелить, жорстко спати».

Є такий вираз – «вдавати із себе святого». Але варто таку людину дізнатися ближче, виявляється, що вона саме з тих, хто «м’яко стелить, жорстко спати». Іншими словами, вона не терпить жодних заперечень. Як один  хлопчик розповідав мені про свого батька: «Якщо тато каже щось зробити, це треба виконати без розмов. Чому, як – таких питань бути не повинно. З ним не можна побудувати діалог, не можна нічого обговорити – він тільки стукає кулаком по столу, а якщо його не послухати, то отримуєш стусани. Тому в результаті завжди усе буває так, як він сказав».

Цей чоловік робить усе для того, щоб його син, подорослішавши, почав бити вітрини магазинів, підпалювати автомобілі і влаштовувати безлади в містах.

Тому, називаючи себе християнами, давайте пам’ятати про те, хто такі християни. Християнин нікого ні до чого не змушує, окрім себе – із власної волі і пропорційно власним силам. Це означає, що він постить, але не примушує постити інших, а каже: «Пости, дитя моє, якщо хочеш; пости, як можеш і скільки можеш».

І завтра дитину буде легко заманити в інше життя

Я не говорю про дітей молодшого шкільного віку – вони їдять те ж, що і батьки. А от старші діти вже самі роблять вибір, самі вирішують. Відбувається так звана інтеріоризація духовного життя: людина не повторює, не копіює чиїсь дії, а робить свідомий вибір, розуміючи, чому вона чинить саме так.

Коли мені трапляється чути від якоїсь дитини, що вона хороша, я завжди запитую: «Чому ти так думаєш»?

– Я не ходжу на футбольні матчі, отче. Я хороший!

І тоді я, замість того щоб мовчазно погоджуватися, обов’язково запитую:

– А чому ти не ходиш? Чому ти думаєш, що це погано?

Інший підліток каже мені:

– Отче, я не зустрічаюся з дівчатами. Я хороший!

І його я також запитую:

– А чому ти хороший, раз ні з ким не зустрічаєшся? Ти це розумієш?

Важливо, щоб дитина розуміла, чому, розуміла причину, а не «я бачив, як інші так роблять, і тому вирішив робити те ж саме».

Бо завтра, коли вона почне жити самостійно, не розуміючи при цьому мотивів своїх вчинків, її буде дуже легко заманити в інше, абсолютно інше життя. От чому необхідно вести свідоме духовне життя, вести усвідомлено, розуміючи, чому ти чиниш саме так.

І тоді, з чим би не довелося тобі зіткнутися надалі, у тебе не виникне бажання чинити опір, полемізувати і гніватися. Адже ти знатимеш, чому зробив той або інший вибір.

Наприклад, я вибрав церкву, і тому бажаю постити, бажаю відвідувати богослужіння, молитися – от у мене і немає ніякого внутрішнього протистояння. Хочу і роблю. Ніхто мене не примушує. «Але як же, отче, – заперечите ви. – Виходить, нехай наші  діти ходять у храм, коли самі побажають?».

Ну, поки вони маленькі, вони ходять разом з вами. А коли підростуть, треба буде їм сказати: «Ми йдемо в церкву – підеш з нами?» Якщо дитина не хоче, починає опиратися, – не запитуйте мене, як вам бути і що робити. Бог Сам просвітить вас, підкаже, коли говорити, коли мовчати, коли заплакати, а коли і шльопнути – але м’яко і згідно віку дитини.

І при цьому на руці, що дає ляпанець, має бути написане «Люблю тебе», а не як же ти мене дратуєш! От до чого ти мене довів!» Одна справа – дати ляпас із злістю і роздратуванням, і зовсім інша – з любов’ю. Так дитина може зробити потрібні висновки. Але якщо вона отримує ляпас  тільки тому, що батьки весь день працювали і втомилися, то думає: «Мама ударила мене, бо нервує, не тому, що любить мене. І батько сварить мене не тому, що хоче мені добра, а тому що в нього проблеми з начальством». І ось це викликає внутрішній опір.

Ну от, тепер ви – священик і почнете забороняти

Сподіваюся, ви всі розумієте, що те, про що зараз ми з вами говоримо, дає нам можливість чим глибше заглянути в себе і зрозуміти, що не все можна розділити на чорне і біле. Багато що з того, що ми звикли вважати поверхневим, неважливим – на ділі глибше, ніж здається.

Подумаємо небагато над тим, яке наше духовне життя, які ми християни, і чи християни взагалі.

Я, наприклад, можу поставити собі таке питання. Хтось скаже: «Як ти, священик, можеш казати таке? Ти – і не християнин?». Так, я християнин за своїм саном, священство – це церковний сан, але чи являюся я саме таким християнином, яким хотів би бачити мене Христос? Чи Він скаже мені одного разу: «Я не знаю тебе, ти нікому про Мене не нагадуєш. Люди дивляться на тебе і не думають про Мене, вони думають про щось ще».

Коли мене висвятили, один учень у школі сказав мені:

– Ну от, тепер ви – священик, і почнете: «Не роби того! Не роби цього! Не ходи туди! Не ходи сюди»! Отче, ви, напевно, для того і стали священиком, так?

Я дуже здивувався і сказав йому:

– Ні! Чому ти так думаєш?

А думав цей хлопчик так тому, що християнство в нього асоціювалося з одними заборонами. Усе – гріх, кругом одні гріхи, усюди небезпека, скрізь треба бути напоготові. І дитині це зовсім не подобалося.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)