Ми увесь час передаємо дітям страх

І святим доводилося помилятися

Після цієї розмови я попросив Бога, щоб Він не дозволив мені стати таким священиком, бо побачив, який опір викликає подібна поведінка і як вона може відштовхнути.

Святі – інша справа. Ці люди жили бажаючи пізнати Бога. А це не приходить у «готовому» виді – як, наприклад, можна було б прийняти чарівну пігулку і відразу все пізнати. І святим доводилося здійснювати помилки на своєму шляху, але вони вчилися на цих помилках і виправляли їх.

Старець Порфирій, наприклад, на початку свого духівництва був дуже строгим і категоричним, але в якийсь момент вирішив: «Буду поблажливим».

І замість того, щоб розмахувати Біблією, лякаючи і підпорядковуючи собі людей, він використовував її для того, щоб наповнити їх душі благодаттю і врятувати, утримавши поряд з Богом. Тому люди і полюбили його, і стали приходити до нього за порадою. Така людина не викликає бажання чинити опір.

Важливі не слова, а те, що ми собою являємо

Одна жінка розповідала мені, як вона їздила до старця Порфирія в Оропос і біля входу в його келію бачила безліч найрізноманітніших людей; деякі приходили безсумнівно з тяжкими гріхами.

– Одного разу я побачила там жінку, яка насправді була чоловіком. І подумала: «Навіщо ця людина прийшла до старця?» А з’ясувалося (мені сказали про це черниці, що також чекали отця), що ця людина спеціально приїжджає до старця по духовну допомогу, і старець намагається допомогти їй.

Бачите, навіть такі  люди приходили до старця Порфирія – і нікого він не відштовхував. Тому ні про яке протистояння тут і мови бути не могло.

А до якогось іншого священика ці люди не пішли б у жодному разі – просто із страху. «Як можна розповісти йому про свої гріхи! Страшно подумати, що він на це скаже!» – вирішили б вони. От ми з вами – яскравий тому приклад.

Навіть діти, які маленькі ангели, і ті нам чинять опір. Чому? Подумаємо про це і запитаємо себе: «А яка я людина? Що кажуть про мене люди, що очікують мене до себе в гості? Вони чекають мене з любов’ю і радістю або, навпаки, кажуть: «Ох, ось він йде – ну, готуйтеся, зараз почнеться!»?

– Чому ти не одружуєшся, дитя моє? – запитую я іноді якогось молодого чоловіка, якому вже за тридцять.

– Отче, а для чого мені одружуватися? Я не бачив у своїх батьків нічого такого, щоб самому захотіти створити сім’ю. Своїм прикладом вони розчарували нас, дітей, у сімейному житті. Ми не хочемо заводити сім’ї.

Важливі не слова, а те, що ми собою являємо. Христос проповідував лише три роки, і Його небагатьох слів вистачило на те, щоб торкнутися людських сердець. А ми говоримо своїм дітям тисячі слів, які «в одно вухо влітають, а в друге вилітають».

Якби вірила, то спокійно спала б ночами

Чому так відбувається? Бо наші слова йдуть не від серця. І диктуються не нашим власним прикладом. «Треба!» «Потрібно!» Дитину треба виправити! Слід сказати їй те і те! І виходить, що батько намагається навчити сина спокою, сам перебуваючи в постійному стресі. А мати, яка втратила розум від постійних тривог і страхів, намагається навчити її вірі в Бога – в Якого сама не вірить.

Так-так, не вірить, бо якби вірила, то спокійно спала б ночами, замість того щоб контролювати, де і з ким проводить час її дитина. Це як називається? Невіра. Довір своє життя Богові, молися, поговори з Ним і надай Йому вирішувати, як поправити справу.

Відпусти ситуацію, скажи: «Господи, в Якого я вірую, допоможе моєму синові». Знаєте, як подіє така молитва на вашу дитину? Несподівано її душа відчує ласкавий дотик, а розум почує: «Не ходи туди, не роби цього! Тебе люблять, про тебе моляться». А ми замість цього передаємо своїм дітям один страх.

Удома – нездорова, напружена атмосфера: постійні крики, сварки, усі чогось бояться, турбуються, немає взаєморозуміння. Батьки не можуть нормально спілкуватися один з одним, а діти це бачать. В їх душі немає миру, і вони починають суперечити батькам.

Адже зло на землі можна перемогти тільки добром. І треба прагнути саме до цього. Тільки любов’ю можна змінити людину, яка протистоїть тобі. Тільки любов’ю. Так, криком теж можна добитися свого – причому за один день; змусити чоловіка, дитину зробити так, як ти хочеш. Ти кричиш, вони слухаються – браво! Але чи надовго вистачить такого результату? Ні. Проходить кілька днів – і усе як і раніше, ти знову в програші.

Що зробив старець Паїсій на акції протесту

Ми знаємо, що Бог віддає за заслугами. Але це не помста. Він віддає Своїм ворогам тільки любов’ю. Пам’ятаєте, яким затятим борцем з християнами був у свій час апостол Павло? Він і чути не хотів про Церкву і Ісуса Христа! Але Господь все одно привів його до Себе – привів, засліпивши Своїм світлом, скрушивши любов’ю.

На шляху до того місця, де Павло збирався чинити гоніння на християн, Бог несподівано відкрив йому Своє світло і любов, і серце гонителя розтануло. Господь запитав його: «Чому ти женеш Мене? Чому воюєш зі Мною? Я люблю тебе». Любов Христа пом’якшила серце майбутнього апостола. І в наш світ Господь прийшов не з погрозами або зброєю, а з любов’ю.

Знаєте, коли старець Паїсій уперше за довгий час покинув Афон? Коли вийшов фільм Скорсезе про Ісуса Христа. Старцю розповіли, що цей фільм знятий не по Євангелію, і тоді він вирішив вийти до людей. «Бо їх душі це не на користь», – сказав він. І пішов на акцію протесту.

Там були і ті, хто кричав різні образи на адресу Церкви. Знаєте, що зробив, почувши це, старець Паїсій? Він схопив за руку одного з таких мітингувальників. Молодий чоловік завмер від несподіванки, думаючи, що чернець зараз ударить її, і приготувався дати здачу.

Але старець, упіймавши його за руку, несподівано поцілував її. Молодий чоловік застиг на місці. А старець сказав йому:

–  Дитя моє, чи знаєш ти, з Ким воюєш? Христос є любов. І своїми вчинками ти ображаєш Христа, Який так тебе любить.

Молодий чоловік так і залишилася стояти як укопаний, з піднятою рукою.

Старець, замість того щоб ударити його рукою, ударив його бичем своєї любові. От що таке любов. Саме так можна врятувати душу «бунтівника».

Дітям-бунтарям я завжди ставив “відмінно”

За двадцять років роботи в школі моєю найбільшою відрадою були саме діти-«бунтарі». Найкращі діти. І я ставив їм найвищу оцінку – як і іншим. Чому я всім ставив «відмінно»? Для власного спокою.

Адже варто поставити комусь «добре» замість «відмінно», тут же починаються образи, спори. Мене навчив цьому інший викладач. Він сказав, що жоден учитель Закону Божого не пошкодував про те, що всім ставив «відмінно» зі свого предмету.

Але я навчився цьому тільки останніми роками, коли на багато що змінив свій погляд. А на початку шляху відціджував кожного комара, щоб усе було по справедливості, соромив учнів, ставив «двійки». І якось одна людина сказала мені:

– Слухай, ти це серйозно?  Що ж пам’ятатимуть про тебе діти? Як ти ставив їм «двійки»?

Спочатку я почав заперечувати: «Але ж я поступаю справедливо!». А потім подумав: «А що таке справедливість? Бог справедливий? Відправив до раю якогось розбійника, і після цього Його можна назвати справедливим?»

Ні, Бог несправедливий. Його справедливість – це любов. А любов дивиться на все зовсім інакше – іншими очима, іншим серцем. Справедливість – це коли в нас з тобою є шість апельсинів, і три з’їдаєш ти, а три – я.

А для Бога справедливість – це коли ти береш собі стільки апельсинів, скільки хочеш. Хочеш узяти п’ять апельсинів і зробити з них сік? Візьми. А я візьму собі один. От що таке справедливість Божа. Це любов.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)