Ананія і Сапфира: чи позбавляє Бог життя за гріхи? (Закінчення)

Смерть Сапфири, Нікола Пуссен

Хто тут вбивця?

Зазвичай звинувачення в негуманному ставленні до пари, що провинилася, спрямовані безпосередньо на апостола Петра. Дійсно, у новозавітному оповіданні він виглядає як вершитель чужих доль, вирішуючи, кому жити, а кому померти. Але це дуже поверхневий погляд на події, бо апостоли не були чарівниками, які мали певну екстрасенсорну дію. Усі дива вони творили силою Божою, або ж, як ще точніше каже про це Святе Письмо – сам Бог “на свідчення слова благодаті Своєї творив їх руками знамення і чудеса” (Діян. 14:3). Умертвіння Ананії і Сапфири, безумовно, було хоча і страшним, але – дивом, здійсненим на очах у безлічі людей для їх напоумлення. Тому блаженний Феофілакт Болгарський прямо пише про те, що зовсім не Петро убив цих нещасних людей: “Багато хто з нечестивих, виставляючи те, що сталося з Ананієм і Сапфирою, звинувачують верховного з апостолів у смерті. Але звинувачення стосується не Петра, а швидше Духа Святого, Який вимовив на них справедливий вирок: бо Петро тільки викрив їх у брехні, а життя позбавив їх обох, які однаково згрішили, Дух Святий, Котрий має владу над життям і смертю”.

От це і найстрашніше в усій історії – коли з’ясовується, що Подавець життя може також виявитися Тим, Хто віднімає його. Ні, зрозуміло, звичайно ж, що Бог – володар усього і вільний поступати так, як визнає за потрібне. Але для немічного людського розуму це виглядає приблизно так само, як мати, яка задушила свого немовляти, побачивши, що той виявився не таким, як їй хотілося б.

Проте такі асоціації не мають нічого спільного з дійсністю. Річ у тім, що в цьому місці тексту Діянь окрім Святого Духа згадується ще одна духовна істота – сатана: “А Петро сказав: “Ананіє! Навіщо ти попустив сатані вкласти у серце твоє думку сказати неправду Духові Святому і втаїти з ціни за землю?” І це зовсім не алегоричний вираз і не фігура мови, а констатація цілком реального факту духовного життя Ананії, який вступив у спілкування із сатаною. Але якщо Святого Духа Церква називає животворчим і Подавцем Життя, то сатана іменується нею людиновбивцею від початку.

Ананія зі своїм “вступним внеском” прийшов до тих, через кого Бог діяв з силою, невідомою юдеям з часів найбільших пророків. Тобто, по суті, – прийшов до Самого Бога. І перед Ним же вирішив злукавити, послухавши сатану і не вірячи, що Бог здатний його оберігати і живити. Знову, як і колись у райському саду, сатана обмовив Бога. І знову нещасні люди – тепер уже Ананія і Сапфира – повірили не Богові – джерелу життя, а духу брехні і вбивства. А той, хто відпадає від джерела життя, втрачає і саме життя. З’єднання з духом брехні несе людині смерть, оскільки дух цей – людиновбивця від початку. І якщо людина не бажає покаятися в цьому з’єднанні, навернутися від нього, і наслідувати життя, тоді Бог відходить від цієї людини, залишаючи її наодинці з демоном, що полюбився їй. Ананія і Сапфира вирішили дружити із вбивцею. І той їх убив.

У роздумах про Бога завжди має бути присутня непорушна аксіома: Бог – благий і бажає людині лише добра. Але Бог не нав’язує це добро, а лише пропонує, залишаючи людині можливість вільного вибору: “Життя і смерть запропонував я тобі, благословення і прокляття. Обери життя, щоб жив ти і нащадки твої” (Втор. 30:19). Тому, коли блаженний Феофілакт каже про те, що Святий Дух позбавив життя двох брехунів, він має на увазі лише одне: животворчий Подавець життя не став насильно зберігати життя в людях, які давно від Нього відмовилися і по суті, – вже були мертвими.

Вовк поруч

Незважаючи на безліч попереджень, ми чомусь ніяк не хочемо повірити в те, що гріх вбиває. Можливо, тому що з досвіду знаємо, що Господь наш милосердний і не дозволяє наслідкам нашого гріха вбивати нас всякий раз, коли ми грішимо. А тут раптом описується ситуація, коли ті, хто згрішив, все-таки загинули від свого гріха. І відразу ж в благочестивій голові народжується сумнів: а чи вже такий благий наш Бог? Чи не він Сам убив Ананію і Сапфиру?

За великим рахунком увесь жах від цієї історії зводиться до неприйняття людьми простого факту – того, що людина може погубити себе, і навіть Бог не в змозі їй у цьому перешкодити. Історія Ананії і Сапфіри лякає саме своєю повсякденністю: виявляється, загинути можна не лише коли йдеш грабувати банк, що охороняється добре озброєними охоронцями, але і коли в тихому домашньому колі неквапом виношуєш плани покращення сімейного бюджету за допомогою маленької нешкідливої афери.

Але як би ні хотілося думати інакше, а все ж слід набратися мужності і визнати: на їхньому місці може виявитися будь-хто з нас, якщо уважно не спостерігатиме за своїм серцем і розумом. Бо в нас є в цьому занятті дуже грізний конкурент: сатана – цей “уявний вовк” – завжди стежить за нами, вичікуючи відповідного моменту для нападу. Ми дійсно живемо в ситуації смертельної небезпеки; ми і справді можемо відпасти від Бога; ми цілком реально здатні через свої гріхи з’єднатися із сатаною і загинути. І чим швидше ми засвоїмо цю невеселу істину, тим надійніше захистимо себе від можливого падіння. Адже в нашому буденному житті ми так само балансуємо між свободою і обережністю, певним ризиком і дотриманням певних норм і правил, що забезпечують нам безпеку. Тільки і тут ми не особливо замислюємося, наскільки хисткі ці наші зусилля і скільки разів Господь не давав наслідкам нашої недбалості погубити чи покалічити нас. У духовному житті все відбувається схожим чином: милосердний і довготерпеливий Бог постійно пом’якшує руйнівні наслідки наших гріхів, залишаючи нам час на покаяння. Але якщо в якийсь момент виявиться, що у своїх заграваннях з духом брехні ми переступили певну межу і Дух Життя більше не може перебувати в нас, тоді ми помремо точно так, як і померли Ананія і Сапфира.

Бог не віднімає в нас і такої можливості. Проте як і раніше любить нас і чекає, що виберемо ми не смерть, а життя. Бо ніхто не може зробити цей вибір за нас.

Автор: Олександр Ткаченко