Як підготувати дитину до сповіді?

– Отче Алексію, як правильно підготувати дитину до сповіді?

Дуже важлива подія в житті сім’ї – перша сповідь дитини. Тому потрібно знайти час і підготувати хоч би трішечки дитину до сповіді. Батьки, які ходять регулярно в храм, повинні попросити священика про спеціальний час для першої бесіди з дитиною.

Робота з підготовки до сповіді, навіть якщо дитина доки не сповідується, має вестися батьками постійно, це – бесіди про погані вчинки дитини, про совість, про те, як дитина повинна вміти просити прощення в якихось випадках. Батьки повинні прищеплювати навички сповіді, щоб дитина відчувала моральний зв’язок себе і події. Дитина – подія, дитина – якийсь гріх, – усе це в голові 7-8-річної дитини повинно бути достатньо очевидним, як і поняття совісті, поняття гріха.

Батьки можуть проводити таку роботу, якщо дитина скоїла якийсь непристойний вчинок. Спочатку батьки мають пояснити весь сенс цього вчинку, закликати її до совісті і призвати дитину вибачитися в того, кому вона завдала якогось збитку, якщо, наприклад, посварилася з батьками, ближніми, не послухалася їх. А потім, звичайно, стати перед іконою і вибачитися в Бога.

Після цього батьки повинні уважно з дитиною поговорити, розповісти, що таке сповідь, у чому сенс цього Таїнства. У простих, доступних словах сказати про те, що Господь завжди тебе любить. Дитині і так вже має бути відомо, що усі її справи, її вчинки, думки Господь бачить і терпляче чекає того моменту, що дитина сама захоче зізнатися в скоєному і себе виправити.

Мені, звичайно, тут варто застерегти батьків від того, щоб вони не лякали дитину Богом. Часто буває така помилка від батьківської безпорадності, від небажання потрудитися. Тому налякати дитину: «Бог тебе покарає, ти за це отримаєш від Бога», – це не метод. Богом лякати в жодному разі не можна. У Жана Поля Сартра я читав, що він був наляканий Богом у дитинстві. Він увесь час думав, що, щоб він не робив, він увесь час знаходиться під пильним поглядом недоброго Бога.

А питання в тому, що погляд Божий – це совість, яка постійно в тобі говорить, що Бог тобі підказує, Бог тебе направляє, Бог тебе любить, Бог тебе веде, Бог бажає твоєї зміни, твого покаяння. Дитині варто пояснити, що все, що твориться з людиною Бог використовує не для того, щоб людину покарати, а для того, щоб людину врятувати, щоб людину вивести на Світло, щоб людина з цієї миті могла змінитися на краще.

Усі ці важливі речі мають бути з дитинства хоч трішечки закладені батьками, а потім, якщо священик уважний, він знайде можливість поговорити з дитиною і спрямувати її сугубу увагу на якісь прості речі. Вимагати від дитини, щоб вона почала серйозну духовну роботу в собі, не варто. Достатньо того, що дитина буде щира на сповіді і чесно згадуватиме свою власну провину, не ховаючись за нею. А священик повинен тепло і любовно дитину приймати і говорити – як помолитися, у кого потрібно просити вибачення, на що потрібно звернути увагу. Це той шлях, з яким дитина росте і вчиться сприймати ці речі.

Дитяча сповідь не має бути детальною, такою як у дорослої людини, хоча зациклюватися на подробицях дорослим під час сповіді теж не варто, адже в такому ставленні до подробиць часто криється якась недовіра до Бога. А то Бог не знає, а то Бог не бачить!

Бажання замість щирої сповіді подати списочок з детально записаними за схемою гріхами нагадує те, як подають заповнену квитанцію в пральню – брудну білизну здав, чисту білизну отримав. Такого в жодному разі не повинно бути з дитиною! У неї не має бути списків, навіть якщо вона пише їх власною рукою, а вже тим більше в жодному разі рукою батьківською. Достатньо того, що дитина каже одну-дві події зі свого життя для того, щоб з ними прийти до Бога.

І дитина не повинна сповідуватися перед кожним причастям.

– А ким це має вирішуватися? Священиком? Щоб не було несподіванкою, коли діти підходять до причастя, а їм відмовляють.

Це проблема сімей, які приходять у храм, де їх не знають. У нас, на превеликий жаль, багато залежить від особистого налаштування священика. Наприклад, один священик налаштований так, що нікого в жодному разі без сповіді до причастя не допускати, і йому все одно, скільки дитині – 6, 7 або їй 15 років. Пропуск не отримав – до причастя не допускаю. На це в нашій церковній ситуації можна нарватися, на жаль, доволі часто. Тут нічого неможна вдіяти.

Тому розумні християнські сім’ї повинні шукати ті парафії, де немає «фабрики», де немає такого, що ніхто нікого не знає. Адже є храми, де все перетворюється на певну безіменну безлику процедуру, де парафіяни проходять певні етапи: прийшов, купив свічки, подав записки, пішов на сповідь, пішов до Причастя, усе, повернувся додому. Такого потрібно уникати. Потрібно шукати такий храм, де є хороша парафія, де є уважний священик. Якщо батьки зацікавлені, щоб дітьми займалися, тоді і в стосунках священика і дитини усе вибудовується цілком благополучно.

От конкретний приклад. Одна мама мені розповіла, що священик іноді не допускає її дітей до Причастя, оскільки вони на сповіді називають мало гріхів. І діти кожного разу починають, можна сказати, вигадувати гріхів більше. Коли мама починає радити, що, можливо, необхідно поговорити детальніше про гріхи, вони відповідають: «Мамо, ти не розумієш! Священик не обговорює з нами тонкощі і деталі, він просто вимагає перерахування гріхів і все. І якщо гріхів мало, то священик каже, що ми не готові до Причастя».

І сповідь перетворюється на формальність, вірніше, в якусь гру. Гра «Набери більше гріхів». Тоді і Причастя перетворюється на таку річ, яку треба заслужити через якусь дивну комбінацію дій, через якусь гру. Це те, що можна назвати імітацією. Усе імітується, справжнього нічого немає.

І тому мені, як священикові, здається набагато зрозуміліше і корисніше та практика, яка існує в помісних Православних Церквах, де сповідь і Причастя не пов’язані між собою таким жорстким чином, як у нас. Я розумію, звичайно, всі проблеми країни, церкви, нецерковного населення, для якого детальна сповідь є ще і якимсь вростанням у тіло церковне, розумінням важливих речей, сповідь просто потрібна на першому етапі. Але там, де склалася парафія, де священик знає кожного свого парафіянина, і парафіяни регулярно причащаються кожної неділі, на кожні свята, то який сенс проводити їх через процедуру назви одних і тих самих речей, які і так зрозумілі? Тоді потрібно щодня сповідуватися, по багато разів. Усе можна перетворити на якесь безумство. Якщо людині є щось сказати, вона прийде на сповідь і щиро про це розповість. Звичайно, людина грішить щодня. Для цього є можливість перевірити свою совість – під час вечірнього правила існує молитва, в якій перераховуються гріхи. Необов’язково називати те, що не відповідає твоєму життю, можна ж цю молитву замінити своєю власною молитвою, розповісти Богові про те, у чому ти каєшся. Згадати своє життя за цей день і щиро перед Богом розкаятися.

– І дитині так можна сказати?

І дитині слід сказати, щоб вона вміла бачити, як вона прожила сьогоднішній день, як вона спілкувалася з батьками, з близькими. І якщо є щось на совісті, треба вибачитися в Бога. І спробувати це не забути на сповіді.

– Вік початку сповідування – 7 років? Хто має визначити, що дитина готова або, навпаки, ще не готова до сповіді? Батьки?

– Батьки. Усе залежить від психологічного стану дитини. Є такі діти, які замикаються на сповіді. Значить, не треба їм доки цього робити. Маленькі ще, не дозріли.

– Дитині не важко визнати себе поганою? Якщо запитати дитину – погано вона чи хороша, то вона, звичайно, відповість, що хороша!

Батьки здатні пояснити дитині: «Яка ж ти хороша? Якщо ти зробила ось це, це, хіба ти хороша?» Звичайно, не можна її всіляко добивати, яка вона погана, але слід сказати: «Ти не завжди хороша, кожна людина не може бути тільки хорошою. Звичайно, хороша, але не завжди».

Протоієрей Алексій Умінський

Інтерв’ю брала Тамара Амеліна