Господи, зроби мене ластівкою!

«Дивне народження побачивши, відійдімо від цього світу, перенесімось розумом на небо, бо задля цього Всевишній Бог на землі з’явився як смиренна людина, бажаючи піднести до височин тих, що співають Йому: Алилуя!» (кондак 8 з акафісту Пресвятій Богородиці).

Тут говориться про дивовижне народження Спасителя, звістка про яке викликає неймовірні бажання – хоч би ненадовго віддалитися від світу, відірватися від землі, щоб відчути, що є інший світ, інша реальність, а та реальність, в якій ми живемо, хоч і не примарна, але не вічна, тимчасова. Де зараз наші діди, прадіди, які теж мріяли, сподівалися, творили? Куди вони пішли? І куди пішли їх мрії? Цей світ не вічний. Тому і співається в кондаку акафісту: «Дивне народження побачивши, відійдімо від цього світу». А куди нам йти? На небо.

Вознесімося подумки на небо, живучи тілом на землі, а душею – в іншому місці. Спробуємо стати небесними людьми і земними ангелами одночасно. Це і було однією з цілей народження Спасителя. Бог спустився на землю, ставши простою Людиною, для того, щоб вознести на Свою висоту тих, хто прославляє Його.

«Я прийшов, – каже Господь, – щоб привернути вас до Себе, відірвати від землі; щоб ви полюбили Мене, думали про Мене і робили те ж, що і Я. Продовжуйте займатися своїми справами – сім’єю, покупками, читанням, грою, – але робіть усе це з любов’ю до Мене. Поставте Мене на перше місце у своєму житті. І Я наближу вас до Себе – тих, хто співає Мені «алілуя». Адже «алілуя» дослівно якраз і означає – «хваліть Бога», «прославляйте Бога». І ми знову і знову прославляємо Його, а Він возносить нас від землі на небо.

Дехто, можливо, і заперечить Йому: «Господи, як же нам Тебе прославляти? Спочатку Ти наблизь нас до Себе, щоб нам було легше відірватися від землі»! Не знаю. Мені здається, це відбувається паралельно – Бог привертає нас, ми Його славословимо. Іноді це наближення до Нього можна і не відчути в повну силу. Тоді доводиться поборотися, пересилити себе, і Господь, бачачи наше старання, скаже нам: «Візьміть! Я дам вам ще більше благодаті і милості, ніж ви чекали».

Господь привертає нас до Себе, очищає наш розум, і ми починаємо відчувати дивну легкість у своїх думках. Як це прекрасно – прокидатися вранці зі світлою головою, без сумних дум і терзань! Розум чистий, і тоді навіть у помислах, за словами святих, запанує мир.

У цьому мирі і чистоті ми починаємо жити, а не думати. Адже думки – це не життя, а суцільні терзання. Ми думаємо про тисячу речей, а Господь каже: «Я прийшов до вас, щоб привернути вас до Себе, стати Всім для вас; щоб у вас з’явився інший досвід, завдяки якому ви будете по-справжньому щасливими».

Уявіть, що закоханому молодожонові в день весілля хтось починає розповідати про непривабливі сторони сімейного життя. Жених хоч і слухає, але не приймає ці слова близько до серця, бо сьогодні в нього найрадісніший день, і він живе цією радістю. Що б йому не казали, він радий і щасливий.

Те ж почуття зможемо відчувати і ми, якщо зрозуміємо сенс цих слів: Бог-Слово прийшов у світ. Адже нам важко навіть уявити, наскільки Він благий і добрий. Бо якби ми зрозуміли це, то померли б від щастя, потонули б у ньому. Таке розуміння дається молитвою. І тоді з очей самі собою потечуть сльози – ми навіть не розумітимемо, чому, але відчуємо, що це відбувається завдяки нашому дотику до вічного Бога. І нас охопить невимовна радість від того, що тепер ми знаємо Істину і живемо в Ній, а не просто намагаємося пізнати Її за допомогою інтелекту.

З чим можна порівняти цю радість, щоб ви зрозуміли, про що я кажу? Якщо ви любите футбол, то можна сказати, що почуття щастя, яке п’янить, наповнює серце уболівальника на стадіоні, – ніщо в порівнянні з тією великою радістю, яку Господь приніс у світ і яку ми відчуваємо в цю мить. І дуже шкода, якщо ви досі її не відчули.

По суті, «заковика» Різдвяних днів у тому, що якщо людина не розуміє сенсу цього свята, вона так ніколи і не навчиться радіти по-справжньому. Хоча, можливо, відсутність радості – це навіть до кращого. Бо тепер ми можемо заглянути в себе і спробувати знайти причину – чому не виходить радіти. І справді, чому?

Подумаємо над цим, і не заспокоїмося, доки не знайдемо причини, через яку в нас так і не виходить прийти до цієї бажаної радості.

Є така легенда – про одного чоловіка, який дуже любив ластівок. Йому подобалося дивитися, як вони літають, зібравшись у багатотисячну зграю. Але одна річ не давала йому спокою. У ті часи ластівки не могли відлітати в теплі краї на зимівлю. Вони залишалися на колишньому місці і помирали від холоду. Цей чоловік намагався якось пояснити їм, що треба летіти на південь, навіть показував їм шлях у бік Африки, як тільки не умовляв – і що взимку вони тут не виживуть, і що помруть з голоду. Але ластівки не розуміли його. Адже він був людина, а вони – птахи.

Нарешті, цей чоловік помолився Богові: «Господи, я дуже люблю цих птахів і хочу допомогти їм, щоб вони не померли тут у холоді, але не знаю, як це зробити. Вони не розуміють мене. Мені здається, є тільки один вихід. Створи диво – зроби мене ластівкою! Ластівкою з людським розумом. Щоб я зміг пояснити їм усе – по-людськи розумно, але їх мовою – і врятувати цих птахів». І коли він так помолився, Бог створив диво і перетворив його на ластівку.

Чоловік опинився в зграї і став пояснювати ластівкам, що слід робити, і птахи зрозуміли його. «Звідки тобі відомо все це?» – запитували деякі з них. Проте, оскільки ластівки довіряли йому, то послухали його поради. «Полетимо разом, – сказав він до них. – Я виведу вас з цього холоду, і ми полетимо туди, де тепло. Там ми не помремо взимку. Там добре». І коли настали холоди, вони разом відлетіли на південь.

Я вперше прочитав цю легенду, прийшовши одного разу додому зі сповіді. Тоді я дуже втомився (сповідників було людей сорок), і найбільше хотів лягти спати. Але мені потрапили на очі «Місіонерські листи» св. Миколи Веліміровича – перший том, який мені подарували незадовго до цього. Я відкрив книгу якраз на цій легенді. І мене так уразив її прекрасний сенс, що ще довго я не міг заснути. Бо в Церкві це – не легенда, не міф, а реальність. Адже Бог так само любить нас – Своїх «ластівок».

Довгий час ми так само помирали від метафізичного холоду – самотності, туги, болю, гріхів і вад. А Господь дивився на нас і казав: «Ластівки Мої, летіть до Мене. Я хочу врятувати, зігріти вас, хочу відкрити вам Свою безмежну любов».

Він казав це нам ще за часів земного раю, де ми вперше згрішили. Він казав, а ми не розуміли Його. Бог хотів доторкнутися до нас, а нам здавалося – Він прагне спричинити нам зло. Він прокладав нам шлях, а ми думали, що Він залякує нас, і казали Йому: «Господи, йди! Залиш нас у спокої! Він і зараз увесь час повторює: «Діти Мої, Я люблю вас! Я хочу вас врятувати, хочу забрати вас з цього холоду, щоб ви не мерзнули і не мучилися. Я бачу вас і хочу врятувати».

А ми кажемо у відповідь: «Залиш нас! Ми не розуміємо Тебе».

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)