Бог і земні ідоли

Багатий юнак (фрагмент), Гарольд Коппін

«Бо всі шукають свого, а не того, що угодно Ісусу Христу» (Флп. 2:21), – ці біблійні слова можна віднести до більшості сучасних людей, хоча вони були написані більше 19 століть тому. При чому ці слова стосуються і людей, які вважають себе цілком віруючими, як вважав себе віруючим один з «начальників, кажучи: Учителю благий, що мені зробити, щоб успадкувати життя вічне?» (Лк. 18:18).

Здавалося б, людина піклується про власну посмертну долю, що явно свідчить на користь того, що вона віруюча, проте подальша поведінка свідчить про протилежне: отримавши відповідь на задане запитання: «Піди продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь та йди слідом за Мноююнак (згідно євангеліста Матфея) відійшов у скорботі» (19:21,22). Виявляється, ціна за життя вічне, яку запропонував Ісус, була юнакові зависокою – він вирішив залишитися при багатствах світу цього, бо більше сподівався на них, ніж на Бога.

Як тяжко тим, хто надіється на багатство, увійти в Царство Боже! (Мк. 10:24), – виходить, Бог не проти багатства як такого, просто для деяких людей, зокрема для згаданого юнака, багатство стає ідолом, якому вони починають служити. «Ніхто не може двом господарям служити: бо або одного полюбить, а другого буде ненавидіти; або одного триматиметься, а другим знехтує. Не можете служити Богові й мамоні» (Мф. 6:24).

Але не тільки земне багатство може стати ідолом для людини, таким же ідолом може стати слава, людське визнання, високе становище (чи не дуже високе – у кожного, як мовиться, свої «апетити»), робота, врешті-решт, сім’я, діти – одним словом все те, що відсуває Бога не те, що на другий план (з цим Господь на певний час може погодитися), а виводить Його з нашого поля зору, все те, що заставляє нас забути про Нього. Те, що стає на перше місце в нашому житті, стає нашим «богом», якому ми поклоняємось, служимо, на якого ми розраховуємо… і який нас підводить у самий незручний момент.

Таким «богом» для себе може стати сама людина, коли починає занадто покладатися на власні сили… чи на власну праведність, як це сталося у випадку багатого юнака. Чого вартує фраза: «Усе це я зберіг від юности моєї» (Лк. 18:21), – тобто він абсолютно серйозно вважав, що в повній мірі виконував Божі заповіді. Що не кажіть, але багатовікова церковна проповідь все-таки принесла свій плід, принаймні більшість людей, які, хоча б час від часу заходять до церкви, не вважають себе праведниками.

«Праведниками» сьогодні найчастіше себе вважають люди зовнішні для Церкви, які взагалі не дуже переймаються питанням життя вічного, для них думки, що вони «нікого не вбили, нічого не вкрали» цілком достатньо, щоб вважати себе цілком пристойними людьми.

Для людей, які все-таки не вважають себе подібними «праведниками», має залишатися актуальним питання, яке було згадане на початку допису: що саме вони шукають у житті: лише того, що цікавить саме їх, або ж все-таки вони намагаються пізнати волю Божу. Загалом це можна сформулювати наступним, більш категоричним чином: Чи цікавить мене воля Божа?, Чи цікавить мене те, що Бог хоче дати особисто мені? Взагалі, чи цікавий мені Господь, Який Він? – Погодьтеся, є над чим задуматися.

Автор: Михайло Лукін (з циклу: “Наслідуючи біблійні приклади“)

Усе по темі: 30 неділя після П’ятидесятниці