Близькість царства

Ісус проповідує з човна, Джеймс Тіссо

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Євангельський фрагмент, який звучав сьогодні за літургією, людині, не надто звичній до регулярного читання Священного Писання, може здатися неждано суворим. «Покайтеся, наблизилося бо Царство Небесне» (Мф. 4:17), – каже Господь усім нам, як би попереджаючи про небезпеку або навіть погрожуючи. Бачити загрозу там, де її немає, – реакція для будь-якого грішника майже нормальна. Кожен з нас знає, що слова самоосуду розсудливого розбійника, який зі свого хреста від імені всіх грішників, які каються, давно вже проголосив: «Ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали» (Лк. 23:41), – це слова і про кожного з нас. Строго кажучи, тільки люди із совістю, що заснула, можуть ставити Небу питання: «За що?» Православний християнин, такий же, як усі, грішник, тільки грішник, який кається, завжди знає – за що. Тому він і приходить щотижня в храм, тому і не втомлюється молитовно волати до свого Бога, благаючи про прощення, тому і не сумнівається в необхідності частої сповіді – пристрасті не дозволяють «опочивати на лаврах».

Недаремно преподобний Силуан Афонський закликає нас хоч і тримати свій розум у пеклі, тобто пам’ятати постійно про те, що ми «достойне за діла наші одержали», проте при цьому – не зневірятися у власному спасінні, не забувати, що люблячий Отець завжди готовий поступити так само, як було розказано Господом у притчі про блудного сина, який повертається в отчий дім, де батько «побачив його і переповнився жалем; побіг і, кинувшись йому на шию, цілував його» (Лк. 15:20). Преподобний Силуан і з ним уся Церква Христова якраз і пропонують нам спасати свою душу між великим страхом і великою надією, не впадаючи при цьому в жодну з цих крайнощів. Мабуть, набути Царства Небесного вдається лише тому, хто не втрачає надії на прощення своїх гріхів, одночасно з цим будучи абсолютно упевненим, як був упевнений під кінець свого життя преподобний Сисой Великий, що він не поклав ще навіть і початку власним покутним трудам.

Якби людина могла спасти себе сама, якби вона сама собі була світлом, яке «в темряві світить» (Ін. 1:5), тоді яка потреба була б Богу утілюватися? Для чого Всемогутньому являтися світу слабким Немовлям в убогому хліві? Навіщо тоді Безгрішному ставати в довгу чергу «порідь єхидни» (див. Мф. 3:7), щоб прийняти очисне хрещення покаяння від руки смертного?

Бог утілюється у Вифлеємі, занурюється в Йорданську купіль, призначену для обмивання грішників, і, нарешті, приймає ганебну смерть на Хресті не для того, звичайно, щоб строго погрозити пальцем людству, яке загралося в спокусах: «Ото вам!» Бог нас любить і хоче нашого спасіння. Бог сподівається, що Зрадник-Адам одного разу опам’ятається і захоче сам, без жодного примусу повернутися у дім Отця свого, бо ні отцю земному, ні Отцю Небесному не потрібна куплена любов, любов з примусу.

Нагорна проповідь, Гарольд Коппін

І ось Той, Хто Сам Себе призначив у рятівну Жертву за гріхи всього роду людського, Господь наш Ісус Христос, каже нам: «Царство Небесне наблизилося! Спасіння поруч! Не треба нікуди їхати, не треба більше мандрувати по безживній пустелі довгих сорок років! Простягни руку – і ти врятований». Тобто лише і потрібно – просто побажати спасіння, просто захотіти замість вічної похоті, яка усіх нас губить, захотіти замість неї – любові! Варто тільки побажати, і світло віри, праведності, надії, світло Вічного Життя засяє нам, які сидять «у темряві» (Мф. 4:16)!

Блага вість, яку приніс на землю Син Божий, – це не звістка про суд і страту, це звістка про наново даровану надію. Бог не лякає нас карою, а знову і знову умовляє прийти на шлюбний бенкет Сина Свого, а ми, як спокушений Адам, усе думаємо, що нас заманюють в якусь пастку, усе повторюємо безглузді слова недбайливого раба, який закопав свій талант: «ти людина жорстока, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав; і, побоявшись, пішов і заховав талант твій у землю; ось тобі твоє» (Мф. 25:24,25).

Кожній людині дана благодать, як каже апостол, «у міру дару Христового… для створення Тіла Христового» (Еф. 4:7, 12), бо «так багато нас становимо одне тіло у Христі, а окремо один одному є члени» (Рим. 12:5). У цьому благодатному Тілі Христовому всі члени – святі, бо «якщо початок святий, то й ціле; і коли корінь святий, то й гілля» (Рим. 11:16). От наш Спаситель і закликає нас покаятися, тобто стати чистими і святими, бо ніщо нечисте і грішне, «ні злодії, ні лихварі, ні п’яниці, ні лихословці, ні хижаки – Царства Божого не успадкують» (1Кор. 6:10). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя після Богоявлення