Заручники вічності

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

“Чекаю воскресіння мертвих, і життя будучого віку”. От що усі ми одностайно і “єдиними вустами” співаємо за кожною літургією. От що дає нам силу жити, можливість сподіватися. Як би неправедно, непотрібно не провели ми дні нашого життя, які б тяжкі гріхи не обтяжували нашу совість, ми все-таки живемо, все-таки продовжуємо наші зусилля. І відбувається це тому, що ми – сподіваємося.

Страшний суд, Франсиско Пачеко

Якщо бути чесним із самим собою, потрібно визнати, що сподіваємося ми на дві речі. По-перше, на те, що нам все ж вдасться хоч трохи змінитися, виправитися. Якщо не гріх перемогти в собі, так принаймні градус його знизити. І ми віримо, що ця робота душі не буде не помічена Богом. А друга наша надія от у чому: що б там не було – Бог простить. Простить, бо Він – Любов. А любов, як каже про неї апостол Павло, “довготерпить, милосердствуєусе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить” (1Кор. 13:5,7). Ці дві наші надії цілком могли б нас остаточно заспокоїти відносно нашого майбутнього життя, коли б не це сьогоднішнє євангельське читання, коли б не ця притча про овець і козлів, яку розповів нам сьогодні не апостол, не пророк, не праведник, а Сам Господь наш Ісус Христос, Спаситель світу. І ці страшні слова, які Він сьогодні вимовив: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його” (Мф. 25:41), – до кого вони звернені? До вбивць, насильників, грабіжників, до нелюдів роду людського? До тих, хто і Євангеліє зроду в руках не тримав, а в храм якщо і заходив, так для того тільки, щоб щось вкрасти? Так от, для них каже все це Господь або для нас, які в храмі Божому перебувають?

Відповідь, мені здається, очевидна. Звичайно, слова ці звернені до нас, християн, – як грізне попередження, як знак небезпеки.

Бог призначив нас для Вічності. За задумом Божим, ми не повинні були помирати, і ми – не помремо. Але є велика небезпека прикипіти до часу, прижитися в його повсякденній звичності, вирішивши для себе, що окрім цього тимчасового життя нам нічого більшого і не потрібно.

Чому ми так тримаємося за цей світ і за все, що належить цьому світу: за багатство, за славу, за здоров’я? Чому ми такі жадібні і немилосердні, чому ми так замкнуті у власних проблемах і інтересах? От приходить людина, просить грошей, їжі, участі, нашого часу, нашого співчуття. Просить – і не отримує. Чому? Бо нам самим мало. Віддамо чужому – самим не вистачить. Ми чомусь абсолютно переконані в тому, що “самим не вистачить”, хоча, я упевнений, ніхто з нас ніколи не віддавав ближньому усього до кінця, усього до останньої копійчини. Тобто насправді ми не знаємо, як це, коли віддаєш усе. Чи правда, що при цьому сам помираєш з голоду?

Прихильність до землі, прихильність до цього світу роблять нас полоненими цього світу, полоненими часу, тоді як ми – призначені Вічності, призначені Царство, яке “уготоване вам від створення світу“. Насправді Суддя, Який відділяє козлів від овець, нічого несподіваного не робить, Він тільки повертає кожного по приналежності, “бо де скарб ваш, там і серце ваше буде” (Лк. 12:34).

Страшний Суд, Фра Беато Анжеліко (фрагмент)

Мучеників і сповідників Христових піддавали жахливим тортурам для того тільки, щоб вони відмовилися від своєї віри в Христа Воскреслого, щоб вони відмовилися від Неба в ім’я землі. Але кати нічого не могли зробити з ними: і слава світу цього, і процвітання, і почесті, і здоров’я – усе було нікчемне поряд з їх надією, з їх вірою, з їх бажанням бути з Христом. Попроси в них грошей – віддадуть останнє і не замисляться! Скажи їм, що потрібно послужити ближньому, нагодувати і одягнути його – із себе знімуть, самі не доїдять, але віддадуть йому. Бо багатство, громадське положення, соціальний статус не мають для них жодної ціни. І, за словом Господнім, “таких є Царство Небесне”, їм воно належить.

Відніми тепер у мене, такого, яким я є, дім, одяг, гроші, друзів, здоров’я, сім’ю, суспільний статус – з чим я залишуся? Хіба я не заплачу про те, що відняте? Хіба я не засмучуся про те, що пішло? Хіба я зрадію тому, що між мною і Богом тепер нічого і нікого немає? “Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю… Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерти?” (Рим. 7:19,24).

З усього цього ясно, що для того, щоб виявитися разом з козлами, зовсім необов’язково бути вбивцею і насильником. Досить просто за довге своє життя не навчитися відмовлятися від того, до чого звик. Досить просто одного разу вважати за краще тимчасове вічному. Одного разу вибрати землю замість Неба. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про Страшний суд