Коли страшно без кінематографічних жахів

Для християн перших віків закінчення земної історії сприймалося, передусім, як тріумф Церкви. Його чекали з нетерпінням. “Маранафа!” – “Господь, прийди!” – так закінчувалося кожне євхаристійне зібрання.

Вони чекали і сподівалися цього моменту, бо жили в максимальній напрузі своїх духовних сил, у будь-який момент готові були до зустрічі з Богом.

У цьому контексті і потрібно сприймати завершальну книгу Нового Завіту “Апокаліпсис” – Одкровення Іоанна Богослова. Вона – про тріумф Церкви. Так, будуть катаклізми, випробування, багато що з цього вже відбувалося, коли писалася книга: християн гнали, переслідували, знищували. Але в цьому і сенс, вказаний Самим Христом: “Хто витерпить до кінця, той спасенний буде” (Мф. 10:22). Тому вони радісно йшли на муки і смерть.

Уникати страждання, шукати можливості тихо відсидітися, укласти мир зі світом цим означало для них позбавити себе вічної радості життя з Христом, до Котрого вони вже починали залучатися тут.

Якщо цей досвід радості життя з Богом людина не пережила, то тоді текст Одкровення перетворюється на трилер про прийдешні жахи. Якщо не бачиш світла в кінці тунелю – попереду лише морок. Сьогодні багато хто шукає в Церкві притулок від життєвих бур і потрясінь, а заразом і гарантію здоров’я і успіху в особистому житті. “Якщо я в Церкві, усе погане мене обійде стороною, усе добре неодмінно станеться”.

У такій перспективі Апокаліпсис з його грізними пророцтвами і викриттями стає вкрай неприємною книгою. Війни, голод, сірчані моря, що горять, падаючі зірки, морові виразки… І прикмети цього ми бачимо. Нічого, окрім страху перед втратою благополуччя, здоров’я і життя в людини в цьому випадку не залишається. Мені здається, Слова Христа про те, що Він нам не обіцяє життєвих благ і попереджає про можливі неприємності, що чекають на Нього Самого та Його послідовників, сьогодні не надто популярні.

Християни втратили сенс того, що означає “бути християнином”. А цей сенс полягає в наслідуванні Христа у всьому і готовності йти разом з Ним навіть до смерті, як читаємо ми при Хрещенні: “Коли ж ми померли з Христом, то віруємо, що й житимемо з Ним” (Рим. 6:8). Заради цього ми і приймаємо хрещення, стаємо християнами. Це нас наповнює радістю, ми знаємо, що результат цього всього буде хороший.

Страждання чи любов?

У багатьох тут виникає питання, невже християнське життя полягає в терпінні страждань?

Звичайно, сенс християнського життя не вичерпується упокореним перенесенням скорбот в очікуванні майбутньої нагороди. Як не дивно, саме Євангеліє про Страшний Суд малює нам позитивну програму життя християнина.

Страшний Суд описаний у Євангелії від Матфея, 25:31-46. І от тут по-справжньому страшно, без всяких кінематографічних жахів. Страшно своєю очевидністю – наскільки ми далекі від того, щоб стати праворуч Господа.

Тому, поки ми живі, поки ми діємо, треба постаратися в собі, у своєму житті щось змінити. Адже єдине, що нас виправдає на Божому Суді – це, врешті-решт, любов.

Якщо ми навчилися любити, тобто не догоджати собі, а служити ближньому, ми досягаємо мети, стаємо християнами, наслідуємо життя вічне. Якщо не навчилися, то – ні. Апостол Павло прямо каже у 13 розділі 1 Послання до Коринф’ян, що яких би подвигів ми не здійснювали, яких би висот не досягли, якої б віри не мали, яких чудес би не творили, без любові ми – ніщо в очах Господніх.

Євангеліє про Страшний Суд відкриває нам таємницю, як навчитися любити: не упускай випадку послужити ближньому. Нагодуй голодного, дай напитися спраглому, одягни роздягненого, дай дах бездомному – тобто, взагалі, відгукуйся на нужду людей, які оточують тебе. І радість наздожене тебе відразу, не потрібно чекати кінця світу.

Для чого тоді – Церква, молитви, заповіді, якщо ми виправдовуємося Богом за добрі справи?

Ми добре знаємо, що наші сили дуже обмежені: ми можемо напружитися на якийсь час, постаратися бути “хорошими”, але швидко слабшаємо, холонемо. Нам потрібна Божа допомога для постійності в добротворенні. Тому ми молимося, прибігаємо до церковних Таїнств і через них отримуємо духовне підкріплення. Коли ми порушуємо заповіді, тобто грішимо, ми прагнемо ублажити себе (потім, правда, отримане задоволення обертається гіркотою), тим самим ми зміцнюємо свій егоїзм. А він – протилежність любові, він руйнує любов.

Гріх це завжди – приємне собі, любов – жертва собою для другого.

Слідуючи шляхом служіння ближньому, ми зростаємо в любові і досягаємо головної мети християнського життя – стаємо новою людиною, формуємо себе для Царства Божого.

Автор: протоієрей Олександр Степанов