Дай мені бачити мої гріхи

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Сьогодні, під час Великого посту, коли ми так часто думаємо про свої гріхи, про свої вади, про свою недосконалість, саме сьогодні Свята Церква наводить нам на пам’ять слова Спасителя, які, подібно до радісного співу, тріумфуючого гімну звучать з церковних амвонів: “Чадо, відпускаються тобі гріхи твої” (Мк. 2:5).

Ці слова Христові тим більше дивні, що звернені вони до тих – до нещасного розслабленого і чотирьох його друзів, що внесли його на ліжку в будинок, де Господь учив народ, – хто в той момент і не подумував ні про що подібне. Вони прийшли за зціленням від хвороби, а отримали відпущення гріхів. Так часто буває в християнському житті: молишся про землю, а отримуєш Небо, просиш хліба, а отримуєш безсмертну душу. І коли це відбувається, коли наша молитва завершується не отриманням очікуваного прохання, а чимось незвичайним, зовсім не тим, чого ми чекали, і навіть, як здається нам, зовсім непотрібним, ми часом впадаємо в смуток, у роздратування, а то і, подібно до євангельських книжників, нарікаємо на Бога: “Бог не чує моїх молитов. Богові немає діла до мене. Я – самотній”.

Найчастіше це відбувається через те, що ми мало віримо, я б сказав – мало цікавимося Життям Вічним, загробним, а все більше думаємо і піклуємося про це, тутешнє життя. Дійсно важливим нам здається те, що відбувається тут і зараз. І якщо тут і зараз моя молитва тяжка, холодна і формальна, а Бог не хоче, незважаючи на мої постійні прохання, зробити її іншою, дійсно живою, радісною, інтенсивною, то означає, здається мені, що Він мене забув і немає Йому до мене жодного діла. Нам, у нашій безумній упертості, невтямки, що Господь любить нас більше, ніж ми самі здатні любити себе; нам усе здається, що ми вже точно знаємо, що нам потрібніше.

Але Бог відає, що жити нам – вічно. Бог бачить, що нам корисне – не в перспективі двох-трьох десятків років, що залишилися, а в безмежній перспективі Вічності. Там, у майбутньому житті, у Царстві Небесному набагато важливіше те, як ми навчилися терпіти, бо той, “хто витерпить до кінця, той спасенний буде” (Мф. 10:22).

У сучасної людини при слові “терпіння” виникає уявний образ тортур; нам здається, якщо вже зазнавати щось, то тільки найстрашніше, найтяжче. Проте ж у постійній боротьбі з гріхом найчастіше терпіти доводиться самих себе, примирятися із самими собою, приймати себе такими, які ми є насправді, а не такими, якими ми намагаємося виглядати. Адже наша сповідь – не що інше, як дзеркало, в якому відбивається наша душа. Як у дзеркалі людина здебільшого не подобається сама собі, так і в душевному дзеркалі сповіді відкривається людині особа, м’яко кажучи, малоприємна. І от з цією своєю недосконалістю нам і належить змиритися.

Ви, слухаючи мене, підозрюю, заперечите мені: “Як же можна миритися зі своїми гріхами, зі своїми підступами, зі своєю недосконалістю?” А я вам скажу, що миритися – треба, але не в тому сенсі, щоб забути про свої гріхи. Примиритися із самим собою – означає усвідомити свою недосконалість, зрозуміти свою порочність, побачивши все це в потоці світла, який Господь проливає в нашу душу в таїнстві покаяння. Ось цю можливість бачити власні гріхи і ніщо інше святі вважають найважливішим, самим жаданим даром Божим, даром, який дозволяє людині усвідомити себе в усій повноті і непривабливості свого падіння. От якого дару в Бога нам би треба просити, от до чого нам треба прагнути, от що має бути предметом наших постійних молитов! Дай бачити мені гріхи мої в усій їх мерзотній непривабливості – от головний сенс дійсно християнської молитви!

Тут, проте, криється серйозна небезпека. Коли звичайна людина дізнається, що вона хвора на страшну смертельну хворобу, важко їй, бідній, зберегти душевний спокій і мир. У таких випадках ми зазвичай впадаємо в тяжкий смуток і скорботу. І перед хворим на смертельну хворобу, якщо, звичайно, він християнин, стоїть серйозне і важке завдання: йому треба примиритися з собою, з цим новим знанням про себе, з цією страшною правдою. Так і грішник, якому Господь по нескінченному Своєму милосердю відкриває страшну правду про тяжку хворобу його душі, про гріховну пристрасть, що спалює його, повинен прийняти це мужньо і тверезо. Не зневіритися, не впасти в смуток, а, як не дивно це звучить, – зрадіти. Тому що, я думаю, коли Бог відкриває тобі ще один гріх, коли Він дає тобі побачити те, чого ти досі не бачив, – це радість душі, це іменини серця! Саме так – радість і іменини!

Немовлят, як каже апостол Павло, годують рідкою їжею. Для них, маленьких, важко засвоїти, пережувати, переварити їжу тверду, дорослу. Початкуючі християни, як духовні немовлята, якими, без сумніву, є всі ми, насилу можуть перенести повну правду про себе, не впадаючи при цьому в смуток і відчай. Тому милосердний Господь ніколи не відкриває людині всієї глибини її гріха, усієї безодні її падіння. Але поступово, у міру духовного зростання, у міру того як міцніють м’язи душі, у міру того як людина в мужніх зусиллях покаяння бореться із вже відомими їй гріхами, повільно, але вірно наш Бог, зовсім не бажаючі смерті грішника, освітлює світлом Своєї благодаті всі брудні підземелля його пропащої душі.

Ми ніколи не почуємо найбажаніших слів нашого Спасителя: “Чадо, відпускаються тобі гріхи твої“, – якщо не побачимо, не усвідомимо цих своїх гріхів. Нам ніколи не вдасться побачити і усвідомити наші таємні вади, поки ми не навчимося на смерть, відчайдушно і люто, боротися з тими гріхами, які Господь нам вже відкрив. Нам не успадкувати Царства Небесного, якщо день у день ми не проситимемо нашого Спасителя відкрити нам гірку істину про самих себе, зробити видимими і явними для нас самих наші таємні вади, пристрасті і злочини. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 2 неділя Великого посту