Про Страшний Суд

Страшний Суд. Фреска монастиря Високі Дечани, Косово

Ми всі помремо. Помруть наші близькі, кохані, наші друзі і діти, суперники, вороги, благодійники, онуки і правнуки, учні і друзі. Усім нам належить пройти тінню смертною (див. Пс. 22:4). Ніхто не уникне цієї чаші. Але християни смерті не бояться, тому так просто про неї і говорять. Їх хвилює не сама смерть, а те, що після смерті доведеться жити, жити вічно. І якщо ми щось і втратимо, переступивши поріг Небесного Царства, так це право на смерть – там вже ніхто не зможе померти. Ніколи. Усі будуть приречені на безсмертя. Проте безсмертя буває різним, і з Євангелія ми знаємо, що у вічності можна успадкувати муку, бо кожен повинен пройти не лише смерть, але і випробування на Страшному Суді. Євангеліє від Матфея цікаве саме тим, що передає розповідь про те, як же цей неминучий Суд проходитиме. І розповідає про це не пророк і не апостол, а Сам Суддя. І це надає розповіді про Страшний Суд безперечної ваги і цінності.

Передусім Господь говорить, що на цей Суд зберуться всі: ніхто не зможе обійти це випробування, відкласти, відстрочити, замінити іншим. Усі народи зберуться одного дня перед престолом Вседержителя, і Він розділить усіх, хто колись жив на землі, на два табори – овець і козлів – спадкоємців Царства і приречених на муку. Людей ділять відразу, до всяких слів і вироків, бо Всезнаючий знає все, і, мабуть, самі люди – кожен сам – знайдуть своє місце. І Господь звернеться до кожного з цих соборів. Спершу до овець: “Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу” (Мф. 25:34). Людське призначення – жити в Царстві справжньої радості. Це природно для людини, це її кінцевий пункт призначення. А от тих, хто стоятиме ліворуч, Суддя відправляє в інше місце: “У вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його” (Мф. 25:41). Навіть як покарання вогонь вічний приготований не для грішних людей, а для бісів. Це місце не для людини. Тут людина не повинна бути. Не повинна, але йде добровільно, “захоплюючись і зваблюючись власною похіттю” (Як. 1:14).

Але найважливіше для нас, майбутніх засуджених, це критерій, за яким вівці відділяються від козлів. Що каже Христос? “Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене” (Мф. 25:35,36).

Відмітимо, що Господь не каже: православні – направо, католики – наліво; чи: монархісти – направо, демократи – наліво. Він не вимагає пропустити вперед чоловіків, не запрошує в перші ряди геніїв, поетів і богословів. Люди різних епох, культур, століть, політичних вподобань і художніх смаків судяться одним мірилом – мірилом любові. Бо Христос не про Себе тут запитує, не Його ми повинні були чекати на наших вулицях і площах. Він запитує про братів менших, тобто про всякого нашого сучасника, якому я міг допомогти і не допоміг, бо серце моє не виховане в любові і співчутті. І відмітимо, що ті самі вівці, яких Господь кличе в Царство – не розуміють. Вони не можуть зрозуміти, за що їм така честь – називатися і бути благословенними Небесного Отця і спадкоємцями Царства.

І козли йдуть у нелюдське місце, чуючи майже ті самі слова, що зараз чули вівці. Ті самі, але зі знаком “мінус”: не нагодували, не напоїли, не одягнули, не відвідали. Кого? Христа? Але більшість з нас Його просто не застало: в інші часи жили. Не Христа, а Його менших братів – їх не одягнули і не нагодували, на них не вистачило любові, на ближніх, які десь поряд з нами йшли по життю і страждали від нашої душевної сліпоти і нечуйності.

Перші християни з нетерпінням чекали тієї години, яку ми називаємо Страшним Судом. Для них це була очікувана зустріч, свято, позбавлення і урочистість. Апостол Павло написав досить дивні слова: “Маю бажання визволитися і бути з Христом” (Флп. 1:23). Звідки ця спрямованість до Христа і презирство до смерті? “Бо для мене життя – Христос, і смерть – надбання” (Флп. 1:21). Такі люди, як святий Павло, полум’яніли любов’ю. Вони твердо знали, що всі наші духовні вправи, пости, молитви мають одну справжню мету – навчитися любити. Бо мірилом любові судиться людина, і якщо всі мої аскетичні досліди приводять мене не до любові, а до ненависті, гордині, презирства ближнього, то всі ці труди – порожнеча. А за цією порожнечею – місце не для людини. Але шлях з цієї порожнечі нам все ще відкритий: “Отже, доки є час, будемо робити добро всім, а найбільше ж своїм за вірою” (Гал. 6:10). Амінь.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)

Усе по темі: Неділя про Страшний суд