Неділя запрошених на весілля

Притча про весільний бенкет, Юджин Бернанд

Наша земля була хвора, тепер вона починає змовкати. Вона була хвора на хворобу серця людей, і серед її тиші, тиші землі, ми маємо віднайти правдиву тишу того, хто став землею, взявши на себе людське тіло, аби ми стали богом. У цьому – таємниця весілля, на яке ми запрошені. У цій тиші, ми, звичайно, чуємо поклик, запрошення на весілля Ісуса, і цю притчу, яку щойно чули, можемо побачити, так би мовити, навпаки, починаючи з кінця.

Зрозуміймо, що слова, якими закінчує притчу Ісус: «Бо багато покликаних, та мало обраних» (Мф. 22:14), не прагнуть налякати нас, щоб ми запитували себе, чи самі є серед тих вибраних. Такі вигадки не мають нічого спільного з Євангелієм. У той час Ісус хотів – і то з яким смутком! – докорити Ізраїлеві за його невірність. Ми ж під словами «багато покликаних» маємо розуміти: «всі люди», всі і завжди, а «мало обраних» – це той простір вільної волі, що даний нам. Інакше кажучи – спробуємо перекласти сучасною мовою – Отець не перестає кликати нас, тоді як ми відповідаємо час до часу, коли нам сподобається…

Господь кличе, притягує до Себе всіх людей, як сказано в притчі, – злих і добрих, починаючи зі злих, а ми, без сумніву, до них належимо. І це має бути першим фундаментальним переконанням у нашому житті, бо якими поганими ми не були б, в якій темряві ми часом не перебували б, переконання в тому, що ми улюблені, просвічує нас і дає нам життя. Господь ніколи не втрачає надії на нас.

Ви, як і я, знаєте, що впродовж останніх місяців однією з найважчих наших спокус була втрата надії. Коли ми зблизька побачили обличчя деяких людських істот, як не втратити надії стосовно всіх інших? Спочатку інших, але якщо бути відвертими, як не втратити надії стосовно себе самих, адже й ми не кращі! І, зрештою, як не втратити надії стосовно Нього також, адже нічого не змінюється, а це вже найтяжча спокуса.

Та глибше за цю спокусу, вище за всякі розчарування є той, Якого ми ніколи не зможемо розчарувати, бо походимо від Нього. Він виткав нас ще в лоні матері, як сказано в псалмі (див. Пс. 138(139):13). Ми виткані з Його світла, з Його життя.

Підходимо до початку притчі. Чому Бог може ніколи не втрачати надії? Сьогодні ми чули слова апостола Павла. Він говорив про помазання, про печать, про завдаток. А це Святий Дух. Це Він є тим Царством Небесним, про яке сказано в притчі: «Царство Небесне подібне…» (Мф. 22:2). Це Він, Святий Дух. «Нехай прийде Царство Твоє!». В одному з варіантів Євангелія від Луки, сказано: «Нехай прийде Твій Дух Святий!». Бо Він наповнює нас і царює в нас. Лише Він єдиний може принести мир, згоду та правду серед людей, в яких є тисяча приводів протистояти одні одним. Святий Дух єднає нас із Богом. Ми не є ізольованими людьми, які намагаються віднайти себе. Ми поєднані союзом. «Яка чудесна моя істота, які подиву гідні Твої діла» (пор. Пс. 110(111)), – сказано в псалмі. Ми поєднані з Ісусом. Це і є те весілля, на яке наш Отець постійно запрошує нас.

І саме тому ми кожної неділі збираємося на Божественній літургії, щоб справити цей весільний бенкет. Але, з огляду на те, що ми пережили, і для того, щоб бути відкритими до цього майбутнього, сповненого надії, до цього Царства миру й любові, що наближається, знаймо, що є щось, завжди готове, приготоване для нас, запропоноване нам, – це Ісус. Він – той правдивий хліб, Він – вино радості. Він – Тіло, котре дає життя. Він – та Кров, яка вбирає в себе всю пролиту кров і перемінює її на кров любові. Але хліб, який ми запрошені їсти, – це хліб терпіння. А вино – це вино радості. Бачити лише хліб терпіння – означає зупинитися на вечорі Великої п’ятниці, тоді як через це Тіло, принесене в жертву, нам дається вино радості – Святий Дух. Ось те, що єднає нас із Ним і може поєднати одних з одними.

То ж заради Бога, якщо ми хоч трохи розуміємо Його, якщо погоджуємося зберігати тишу землі, щоб увійти до тиші Бога, Котрий став землею заради нас, щоб ми стали богом в Ісусі, приймімо хліб терпіння. Він зовсім не буде сухим для нас, бо його перемінить вино радості.

Автор: Жан Корбон

Усе по темі: 14 неділя після П’ятидесятниці