Пов’язані дружбою і засудженням

Чин «прощеної неділі» для сучасних християн – формальність або щось більше? Як щиро попросити прощення в людини, яку бачиш уперше в житті? Роздумує священик Сергій Круглов.

«Прощена неділя» – з року в рік для тих, у кого «Бог у душі», кого ще називають «захожанами» храмів Божих, наближення цього дня служить приводом для кепкувань над людьми церковними. Ніби, що за формалізм і фарисейство – просити прощення не «від душі», а «за статутом», причому у всіх підряд, хто знаходиться цього дня в храмі на вечірній службі, у знайомих і незнайомих. І з року в рік священики з амвонів перестерігають парафіян, наскільки звичай цей хороший і корисний, і як необхідно увійти до Великого посту, заздалегідь примирившись з тими, хто скривдив нас і кого скривдили ми.

Саме поняття прощення в нас найчастіше асоціюється саме з прощенням особистих образ і носить, так би мовити, приватний, психологічний, «душевний» характер. Для людини малоцерковної, яка приступає до осмислення і виконання Христової заповіді про прощення, такій підхід є як би домінуючим. Пам’ятаю себе самого: багато років тому, тільки-тільки ставши священиком, я вперше стояв увечері цього недільного передпісного дня з хрестом у руці на амвоні в оточенні братів-товаришів по службі, а переді мною була величезна маса людей, які наповнили собор.

Усі вони підходили по черзі до хреста, кланялися мені і казали: «Простіть мене!», а я від зніяковіння не знав, куди очі дівати, хрест вислизав з пітної долоні, я щось невиразно бурмотів і не міг у відповідь вимовити покладеного: «Бог простить, і я прощаю»: адже більшість цих людей були мені зовсім незнайомі, і те, що відбувається нагадувало мені, як і вищезгаданим «захожанам», якийсь спектакль, ролі в якому я не вивчив і сенсу якого не розумів. Коли я потім поділився своїм зніяковінням одним зі старших священиків, той добродушно сказав: «Зніяковіння – це зворотна сторона нашої гордині. Нічого, Бог дасть, потім усе зрозумієш!»

Не один раз я намагався уявити, як прощалися один з одним у давнину єгипетські ченці, з часів яких, власне, і затвердився в Церкві богослужебний чин прощення. Ці люди явно просили один в одного прощення не формально, і сентиментам тут місця не було – вони йшли на період посту глибоко в пустелю, у місця надзвичайно небезпечні і несприятливі для людини, прощалися серйозно і не сподівалися, чи повернуться живими, чи побачать знову один одного в цьому житті.

Якщо відставити убік акцент на «душевному», то самий народний вираз «прощена неділя» виявиться надзвичайно точним: без прощення не може бути і воскресіння мертвих і життя майбутнього віку, яких ми, християни, так сподіваємося, щодня повторюючи Символ віри. Людина призначена до вічного життя, смерть – результат гріхопадіння – не остаточна трагедія, Господь зробив так, що вона для нас у цьому самому житті – лише етап. Смерть – трагедія, так, але яка подолана Самим Христом і мусить бути подоланою, – нами, які увійшли до спілкування з Ним.

Ми всі пов’язані один з одним – чи зв’язками любові, чи зв’язками – ворожнечі або образи, взаємонетерпимості і засудження. Ми в глибині душі сподіваємося, що наші вороги (що б ми не мали на увазі під словом «вороги» – вороги особисто наші, нашої Церкви, нашої Батьківщини, нашого кола однодумців), все ті, хто нам у цих земних мандрах обтяжливий, немилий, надокучливий, хто образив нас або кого образили ми особисто, кого ми засуджували чи ненавиділи заочно – усі ці люди можуть бути виключені з нашого поля спілкування за принципом «з очей геть – з серця геть». Час, який «лікує» земні відстані і межі, а тим більше всесильна смерть – нарешті позбавлять нас один від одного, від необхідності дихати одним повітрям, стояти на одній землі, пам’ятати про існування один одного.

І тільки вдумавшись в усе, що сказав нам Христос Господь, в усе, що Він зробив для нас і заповідав робити нам, Його учням, ми розуміємо: ні, один від одного нам не позбутися, зв’язки, створені між нами в житті, не зробити, що їх ніби не було. Адже якщо ми всі чекаємо на життя майбутнього віку і Царства Боже, то повинні пам’ятати, що ніщо нечисте до цього Царства не увійде, гріху немає в ньому місця. Усі вузли стосунків рано чи пізно мають бути розв’язані, чи в цьому тимчасовому житті, чи після смерті. І розв’язані одним-єдиним способом: у любові.

Всяка ворожнеча, всяке недобре почуття, всякий камінь за пазухою – усе повинно бути зжите. Не встигнемо зжити, піддати покаянню, милості, омити сльозами примирення – тут, тобто, разом з усіма, з ким були так чи інакше пов’язані в житті, з’явимося перед обличчям Божим – на Страшному, тобто великому, суді. І не даремно в євангельській притчі Господь нам нагадує, що це суд не лише і не стільки Божий, скільки – людський: до Бога ми ставимося так, як ставимося до людей.

Не Бог нас звинувачуватиме на суді – ми самі все зрозуміємо про себе на цьому суді, спливуть усі наші нерозв’язані вузли в стосунках з ближніми, і ми повинні будемо чи взаємно простити один одного в любові, чи (адже свободу вибору в нас ніхто не віднімав) знову – «з очей геть» – відвернутися і піти, піти від цих ближніх і від Бога, піти з суду, не виправдавши своїх ворогів. А значить – не виправдавшись і самі.

Древні єгипетські ченці, прощаючись і прощаючи один одного перед лицем пустелі, смерті і суду, розуміли все це дуже добре. Зрозуміти це надзвичайно необхідно і всім нам. Прощена неділя для нас – не просто «звичай», це наполегливе нагадування про те, заради чого ми живемо, звіряння за компасом шляху, яким ми йдемо. Нагадування про те, що нам без наших ближніх, неважливо, наскільки вони цієї хвилини близькі або далекі, милі або гидкі нашому обтяженому пристрастями серцю, не можливо існувати, бо головну заповідь Божу, заповідь про любов, самостійно виконати неможливо.

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: Прощена неділя