Звершуючи задум Господній

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Апостол і євангеліст Матфей починає своє оповідання «родоводу Ісуса Христа, Сина Давидового, Сина Авраамового».

Ісус – переклад грецької форми (Ιησούς) єврейського імені Ієшу́а (ישוע), що у свою чергу є усіканням імені Йехошу́а (יהושע), що означає «Господь є Спасіння».

Грецьке ж слово Χριστός є переклад івритського Маша́ах (משׁיח) і означає «помазаник» (месія). Цей епітет – «помазаник» – вживався в древньому Ізраїлі стосовно царів і священиків. Поставлення священиків на служіння, а після встановлення монархії – і царів на трон, звершувалося в Ізраїлі через урочисте помазання єлеєм. Нарешті, старозавітні пророки провіщали пришестя Месії з роду Давидового, «помазаника», який, будучи одночасно священиком і царем, виконає все те, чого так напружено сподівався народ Божий.

І от, євангеліст, звертаючись до своїх одноплемінників-юдеїв, перераховує імена тих, хто виправдав богообраність єврейського народу, тих, чиїм нащадком став Бог, Який утілився. І виправдовується ця богообраність часто навіть не особливою особистою праведністю чи неймовірними звершеннями. Адже невипадково євангеліст згадує в цьому довгому переліку і тих, про кого окрім імен практично нічого не відомо – Есрома, Арама і Аминадава, і блудницю Рахав і іноплемінницю Руф. Невипадково і те, що родовід приводить до праведного Йосифа, про якого лише двома віршами пізніше Матфей ясно говорить, що він – не рідний батько Ісуса. Не рідний, але законний. Іншими словами, Бог входить не лише в кров Свого народу через Мати Свою, Марію, але і в Закон, даний цьому народу, – через Йосифа. Бог обирає Собі народ і «благословляє в ньому всі племена земні» (див. Бут. 12:3).

Сьогодні ми чуємо і слова іншого апостола, Павла, теж звернені до євреїв і так само називаючи безліч імен. І от, виявляється, ця безліч імен об’єднана – вірою, готовністю прийняти Дар, готовністю діяти не по своїй волі, а тому, що так задумав і повелів Бог.

«Вірою жив він (Авраам) на землі обітованій, як на чужій, і жив у наметах з Ісааком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці; бо він чекав міста, що має основу, художником і будівничим якого є Бог» (Євр. 11:9-10).

Але мало того. Ці дивні перерахування, здавалося б, далеких, просторово і хронологічно, від нас людей, не просто близькі нам. Вони нас включають. Адже Церква – це боголюдський організм, Голова якому – Христос, а ми – члени (1Кор.12). І як тіло неповне і без малого і хворого члена, так і без нас, грішних і немічних, неповний задум Господній, що утілюється. І от «ті, яких увесь світ не був достойний, блукали по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі. І всі ці, засвідчені у вірі, не одержали обіцяного, тому що Бог передбачив про нас щось краще, щоб вони не без нас досягли досконалости» (Євр. 11:38-40). Амінь.

Автор: священик Гліб Козлов

Усе по темі: Неділя святих отців