Прощена неділя

І пекло, і рай. Усе наше – приховано в ближньому. Як цілком вірно помітив одного разу наш колега, священик і поет Джон Донн, ніхто з нас не острів, усі ми – частини материка. Але варто просто власними очима подивитися на цей материк: от він, сплив з бурхливих і брудних вод життєвого моря, зібрався воєдино – у храмі Божому. Перш ніж зібратися у світлий день Пасхи – зібрався в день Прощеної неділі.

Критику того, що відбувається в храмі цього дня увечері, доводилося чути неодноразово від різних людей. Чин прощення, усе вбрання вже постове, темне, священики з амвона кланяються народу, народ плаче, підходить до хреста: «Прости мене! – Бог простить, і я прощаю!» Критики пирхають: та половини цих людей в інші дні немає в храмі, просять прощення люди, зовсім іноді між собою не знайомі, краще б без реклами, таємно просили прощення в тих, кому дійсно спричинили образу, видавлюють із себе сльози, а завтра знову почнуть сваритися, навіщо цей обряд, що нагадує карнавал. Начебто правда усе це, але… Чи ПРАВДА це? Чи правдоподібність, якою так любить оперувати нечистий дух, щоб заморочити людині голову і серце?

Ні, Прощена неділя – зовсім не карнавал. Чином прощення Церква нагадує, з року в рік, християнам про дуже важливі речі. Не просто про те, що от, ніби, належить прощати – нагадує про сам механізм дії в людині цих найважливіших процесів, прощення і засудження.

Так-так, саме засудження, яке прощенню протистоїть. Бачачи в іншому гріх і засуджуючи його, навіть при цьому маючи на увазі, що засуджуємо-то начебто саме гріх, а не самого його носія, ми забуваємо: якби цього гріха не було в НАС самих – ми б його не бачили. Те, що засудили в іншому – є в нас. Скалка в оці ближнього і колода у власному оці – деревина одного і того ж дерева. Про це кажуть не лише святі і психологи, але давно і по-простому каже народ: «рибак рибака бачить здалека».

Засудження – свого роду негативний, болючий, але привід пізнати самих себе. Просячи прощення один в одного, ми маємо можливість сказати цим Богові: «От, Господи, у мене і в нього – безліч гріхів. Ми, просячи взаємно прощення, хотіли б, щоб їх не було, і не має значення, які вони і звідки взялися, аби нарешті зникли без сліду. Прости же і Ти нас, прости мене, мій гріх, який я побачив у ближньому своєму, з цим ближнім я пов’язаний незримою і міцною спорідненістю Твого закону любові!..»

Грішник бачить у ближньому гріх, святий у ньому ж бачить – святиню. Саме як святиню приймали людей преподобні подвижники від старовини до наших днів, пригадаємо всі писані і усні оповідання про них. Святиню іноді зганьблену – але яка не перестала бути святинею. Гріх у людині вони бачили – але в собі цей гріх з Божою допомогою перемогли, тому викривали гріхи безкомпромісно, але не засуджували, а молитовно оплакували і шкодували хворе чадо Боже – і цією любов’ю допомагали грішникові зцілитися.

Отже скепсис тих, хто поглядає на церковні звичаї з боку, зовні, зрозуміти я в принципі можу – прийняти не можу. Цинічно усміхаючись з приводу слів «Бог простить – і я прощаю», вони абсолютно не розуміють про що мова. Щоб зрозуміти – потрібно захотіти підійти до Христа ближче, потрібно в мовчанні і уваги до самого увійти до Його Церкви і доторкнутися до її таїнств, а з боку – не зрозумієш нічого. Не лише в Церкві – у собі самому.

Не дивлячись на те, що цього дня в храмі усі плачуть, день-то цей для нас – радісний. І відчути правоту і радість простих слів: «Прости мене» може в Прощену неділю саме той, для кого взагалі Воскресіння Христове означає щось незмірно важливе.

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: Прощена неділя