Неділя про Страшний суд

Страшний суд, Віктор Васнєцов

Дорогі брати і сестри!

У старих українських церквах любили на задній західній стіні зображати картину Страшного Суду. Про це нам нагадує і оповідання Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом». Пригадуєте, як малював коваль Вакула катованого в пеклі диявола? І мабуть, не один, заходячи до церкви, з острахом поглядав на ту західну стіну і шукав, де ж належне йому місце в тій країні страждань, яка відкриється з приходом Спасителя!

Насправді, розповідь Самого Ісуса Христа про Його майбутній другий прихід і про Останній Суд – та розповідь, яка випереджає пролог Великого посту, що починається з сьогоднішнього вечора Сирним або Масляним тижнем, – ця розповідь дуже оптимістична. Вона запрошує нас самих до вічного життя і показує, якою може бути наша дорога до зустрічі з Христом.

Головне застереження, яке лунає в сьогоднішньому читанні, – не бути байдужим до свого ближнього (Мф. 25:31-46). Ті хибні стереотипи Церкви, які нав’язуються і нав’язувалися протягом багатьох століть, намагаються показати церковну людину як такого собі індивідуаліста, який думає тільки про власне майбутнє життя, проводить час у безперервній молитві і не озирається на тих, хто є довкола нього. Коли ми вслухаємося або вчитаємося в слова сьогоднішньої розповіді, то відкриємо для себе, що Христос якраз закликає нас не усамітнюватися від світу, бути чуйним на його біди і вміти помічати біля себе людину, яка страждає, потребує нашого втручання. Це насамперед є умовою нашого майбутнього життя, нашої зустрічі з Христом.

Господь не відштовхує нас. Ні. Він запрошує до вічного Царства, Він кличе нас до зустрічі. Але в той же час Він вказує суворо і безпосередньо на те, якою ж є умова цієї зустрічі. Самотні, відштовхуючи від себе тих, хто перебуває в журбі, скорботі, потребі – всіх тих, хто кличе нас озирнутися, помітити, підтримати їх, – такими ніколи ми не зможемо прийти до Христа. Це кардинально відрізняється від того образу життєвого змагання, який нам нав’язується сьогодні.

У якому дусі виховується людина нинішньої цивілізації? Треба розштовхувати всіх плечима, пробиватися вперед, щоб бути неодмінно першим. І вже якщо не прийдеш до фінішу першим, прилаштуйся серед переможців. Якщо тобі заважає твій ближній – відштовхни, випереди його. Будь кращим, головнішим, старшим за нього. Намагайся бути першим!

Христос же застерігає, що саме такі особи ніколи не побачать Небесного Царства (Мф. 25:41-43), бо вони не просто ігнорували свого ближнього, вони Його зовсім не помічали!

Ну, яке відношення має Христос до того безхатченка, що підходить до нас на вокзалі, чи до нашої старенької сусідки, котра тихо в себе вдома помирає і ніколи не заходила до церкви, бо вихована була комсомолкою ще в повоєнні роки? А Христос нагадує нам про нашого спільного Отця і про наші особливі, родинні зв’язки як Божих дітей.

Лише Він, Христос, є Божий Син. Але в певному сенсі і кожен із нас є Божим сином чи донькою, бо ми створені Господом і несемо в собі як найголовніший генетичний код – те, що Біблія називає образом і подобою Божою. Мистецтво християнина полягає в тому, аби, відкинувши все вторинне, набуте з віком – хвороби, деформації нашого характеру, – зуміти помітити у внутрішньому єстві людини, яке мова Церкви, мова містики називає серцем, ось ці Божі образ і подобу. І, помітивши їх, поставитися як до найближчого родича до кожної, навіть антипатичної тобі людини.

Можливо, будь-який суспільний катаклізм, який ми переживаємо, будь-який конфлікт у суспільстві покликаний перевірити: а чи вміємо ми чинити саме так? Чи вміємо ми, християни, відчувати болі світу і брати участь в їхньому подоланні, в їхньому зціленні? Христос вчить нас уміти захищати справедливість, боронити несправедливо ув’язнених, уміти, попри брак коштів і адміністративного ресурсу, знайти сили, щоб підтримати хворих і спраглих, яких більш ніж достатньо в сучасному зовні багатому світі.

Христос навчає нас вірити в наші можливості зустрітися з Ним у майбутньому житті, але застерігає – застерігає від помилкових блукань, на які ми можемо наразитися в теперішньому житті.

Саме тому сьогоднішній день не є днем, коли в церкві страхають парафіян видінням майбутнього суду. Ні. Це оптимістичний день, який показує нам, як наступний Великий піст і наше подальше життя можуть відкрити перспективу радісної зустрічі з Христом. Радісної за однієї умови: коли ми навчимося бачити Христа в кожному ближньому і будемо готові прийти до нього зі своєю допомогою. Амінь.

19 лютого 2012 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: Неділя про Страшний суд