Неділя сиропусна, Прощена

Дорогі брати і сестри!

Коли сьогодні ми вирушали з дому – до зупинки автобуса, до метро, на стоянку машини, – мабуть, більшість із нас напружено пригадувала: чи не забули перекрити газ, вимкнути праску, чи не залишили відкритого вогню. І часом траплялося так, що коли ми таки поверталися, то знаходили щось забуте: чи то лампадка горіла, чи плита була невимкнена. Як же ми раділи, що відвернули можливу пожежу! Бо пожежі і починаються тоді, коли забуваємо якусь маленьку іскринку, яка ще жевріє серед золи. Ми залишаємо недотліле вогнище в лісі, а потім з цієї маленької іскринки починається пожежа, яка знищує тисячі гектарів лісу.

Так буває і в нашому житті, коли ми, вирушаючи в дорогу до Бога, озираємося подумки назад і думаємо: «Чи не залишилося в нашому серці на цій відповідальній дорозі іскринки ненависти, ворожости? Чи зуміли ми загасити всі вогнища, які можуть спалахнути душевною пожежею?». Саме таким є сьогоднішній день. Ми зазираємо в своє серце і наполегливо аналізуємо: чи вдалося нам пробачити свого ближнього, чи не лишилося в нас тих іскор ненависти, які найчастіше і перетворюють усе життя людини на одну нестримну пожежу.

Пригадаймо, як важко вийти зі стану образи на іншу людину. А трапляється, що ми починаємо змагатися з колегою, випередимо її в кар’єрному зростанні, чи просто першими досягнемо мети, яку ставили перед собою. І раптом усе наше життя перетворюється на змагання. Ми починаємо думати тільки про стосунки з цією людиною, колишня дружба змінюється на ненависть і вже ненависть перетворюється на той рушій, який провадить нас через життя. І тоді нам не треба чекати пекла в майбутньому – на пекло перетворюється наше повсякдення.

Мені траплялося зустрічати людей із православних парафій, які почали судовий процес за те, аби повернути собі церкву або щоб перевести її в іншу юрисдикцію. І хоча починалося все ніби із цілком шляхетних міркувань – із захисту своїх юридичних прав, – поступово це заняття перетворилося на головне. І церква ставала вже не місцем молитви, а предметом змагання, джерелом ворожости між двома альтернативними групами. А сама віра раптом почала обертатися на свою протилежність – на ненависть і запекле змагання амбіцій.

Сьогодні ми, шукаючи наших помилок у минулому, замислюємося над самим феноменом прощення. Чи не означає прощення нами іншої людини нашу капітуляцію перед злом, яке вона несе? Чи не є той талант прощення, який Христос дарує кожному із нас, небезпечним, бо він може знешкодити наші бійцівські якості та послабити нас у життєвому змаганні? Це складне питання. І дуже часто критики християнства, критики Церкви зупиняються саме на ньому й ототожнюють наше прощення і наше безсилля. Але давайте зізнаємося собі щиро, що саме вміння простити і є ознакою сили людини, її мужности, її вміння розрізнити особу нашого ближнього, який часом стає знаряддям зла, ворожости, ненависти, і сам гріх.

Кожен із нас повинен ненавидіти диявола, ненавидіти гріх. Але чи ми ненавидимо хвору людину за те, що вона недугує на хворобу, якої боїмося і з якою намагаємося боротися? Звичайно, ні. Борючись із хворобою, ми боремося за цю людину, намагаємося врятувати її, повернути їй здоров’я. Саме з любови до цієї людини просимо зробити їй важку операцію, купуємо дорогі ліки, дбаємо про те, щоб людина змінила своє життя, підпорядковуючись рекомендованому лікарями режиму. Робимо це, бо любимо її. І саме з любови до ближнього ми повинні боронити цього ближнього від тієї олабкости, яку він виявляє. Від ненависти, від зла, які намагаються проникнути в його серце.

Вибачити ближнього означає змінити своє ставлення до гріха. Через прощення ми вчимося бачити саме гріх об’єктом нашої протидії. І водночас вчимося своєю молитвою, своїм добрим ставленням, своїм прощенням захищати цього нашого ближнього від володіння ним гріха.

Сьогоднішній день – це день випробування мужности й мудрости кожного з нас, нашої готовности гідно пройти відповідальну дорогу Великого посту, яка насправді є тільки нашим відтинком дороги до Бога, до Його Небесного Царства, де Господь свого часу очікує кожного з нас. Це є нашою підготовкою до найвідповідальнішої в нашому житті дороги – дороги, яку відкрив нам Христос, – повернення до Отця.

Іти до Отця означає спочатку повернутися до своєї оселі, озирнути її довкола, подивитися, чи всі прилади вимкнені. Перевірити, чи не лишилося в оселі нашого серця вогників ненависти й ворожнечі, які загрожують нашому духовному здоров’ю, самому нашому життю – вічному життю з Богом. І загасити ці вогники. Загасити сльозами своєї молитви, свого покаяння. Змити всі наші провини цілющим дощем прощення. Тим дощем, який сьогодні посилає нам Христос, аби ми зуміли звільнитися від іскринок гріха і з чистим серцем ступити на дорогу покаяння, на дорогу повернення нас, блудних дітей, до Бога. На дорогу, якою і є Великий піст. Амінь.

26 лютого 2012 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: Сиропусна неділя