Неділя 7-ма по П’ятидесятниці

Христос зціляє сліпих і німих, Джеймс Тіссо

Дорогі брати і сестри!

Ми ніби знову повертаємося на тиждень назад, у той недільний день, коли слухали про зцілення в Капернаумі. Ми знову опиняємося в Капернаумі, місті Ісуса Христа, місті, осяяному найбільшою кількістю чуд, які тут здійснив Христос. Але водночас і в тому місті, спустошення і зникнення якого за його сліпоту було провіщено Самим Христом.

Не випадково так часто говориться в Євангелії про сліпоту, про зцілення сліпих. Христос закликає нас тим самим відчути власну духовну сліпоту, відчути, як можна, бачачи, не помічати головного, і слухаючи, не розуміти слова правди, яке Христос звертає до нас. Жодне Його зцілення не було чудом заради чуда. Кожен знак присутности в Ісусі Христі надприродної сили, здатної виправляти всі деформації людської природи, які і стали причиною появи хвороб, нещасть, розлуки творіння і Творця, – жодний цей знак не був самодостатнім. Кожне з цих чуд – це послання до нас, дуже змістовне і дуже важливе. Навіть, коли ми зупинимося на першому з епізодів, який розповідає нам сьогоднішнє євангельське читання (Мф. 9:27-34), то побачимо, як поступово, звертаючись до сліпих, готує Христос їх Своїми словами до адекватного, відповідного сприйняття самого чуда, правильного сприйняття.

Спершу сліпі звертаються до Нього з проханням про зцілення. Він не квапиться допомагати їм, бо хоче вказати на те, якої ж насправді допомоги вони потребують, чи вірять вони, що Він дійсно може це вчинити. Вони вже визнали цю віру самим зверненням! Адже звертаються вони до Христа не на ім’я, не називаючи Його Вчителем. Вони звуть Його Сином Давидовим (Мф. 9:27), тобто визнають у Христі Месію, обіцяного пророками. Слідом за тим, даючи зцілення, Він промовляє: «За вірою вашою нехай буде вам» (Мф. 9:29), попереджаючи, що коли вони не мають віри в те, що Христос може це здійснити, то чуда не станеться. Це дивує нас і насторожує: як, невже Христос може допомогти нам тільки тому, що ми в Нього віруємо? А може, це взагалі самонавіювання? Не в тому річ. Звичайно, Христос всемогутній як всемогутній Бог і може робити чуда незалежно від нашої волі. Але Він прагне, щоб це чудо було сприйнято нами як зерно для спасіння, яке дає плоди для життя вічного. І саме тому Він ще і ще раз вказує на те, що наша душа повинна для сприйняття цього зерна перетворитися на родючу ріллю, про яку йдеться в притчі Спасителя (Мф. 13:3-9).

Усе ніби розвивається логічно, але раптом – несподіване завершення. Ми сприймаємо чудо як свідчення надприродної сили Христа. Для того воно і чиниться, щоб про нього розповідати! Кожне чудо, яке відбувається в наш час, кожна надприродна подія стають негайно предметом для потужної інформаційної кампанії. Навіть якщо це не чудо, а його імітація, і то ми бачимо безліч відеосюжетів, читаємо в газетах про те саме чудо. Але Христос навпаки наказує нікому не говорити про це (Мф. 9:30), вміти тримати таємницю у своєму серці. Потім Він говоритиме про це як про метання перлів перед свинями. І не тільки в тому справа, що Ісус застерігає не говорити невіруючим про те, що сталося. Він, Христос, не хоче, щоб до Нього приходили як до всемогутнього цілителя, як до чудотворця. Він кличе до Себе тих, хто прагне спасіння, тих, хто відчуває необхідність вічного життя для себе й у Христі бачить двері в це вічне життя.

Зцілення німого і біснуватого, Джеймс Тіссо

Саме таким несподівано стає німий біснуватий, який приходить слідом за сліпими. У нього інша патологія (9:32-34). І тут євангелист Матфей, який, напевно, був уже біля Христа, покликаний Ним із митниці, де сидів, передає думку про те, що у хворобі цієї людини була видна біснуватість. Сам німий не просив про зцілення. Але йому дається допомога за молитвами тих, хто з ним прийшов. І тут бачимо несподіване порушення логіки порівняно з попереднім епізодом. Христос цим нагадує нам, що не лише за молитвами недужого, а за нашими з вами молитвами може діятися чудо над тим, хто потребує допомоги. Але і цього разу Він кличе зціленого пізнати справжній сенс того, що відбулося.

Справді, величезна більшість людей приходить до церкви, щоб дістати чудо, яке змінить їх життя ось тут, зараз. Ми йдемо не тому, що відчули свою духовну сліпоту, а тому, що в нас болить голова, проблеми з серцем, тому, що виявили тривожні симптоми важкої невиліковної хвороби і лишилася надія тільки на Бога. Ми дуже часто йдемо до церкви тому, що кличе нас нещастя, і йдемо до Христа як до лікаря, щоб Він нам допоміг. Йдемо з тим, щоб після того, як станеться ця допомога, забути про це і піти далі в світ або сприймати церкву як таку собі лікарню. І Христос застерігає нас від такої грубої помилки.

Ми йдемо до Церкви, бо відчуваємо в ній двері в майбутнє. І вона, Церква, Христос, Який перебуває в ній як невидимий Глава, допомагають нам відчути хворобу як той хрест, який часом маємо ми нести і який допомагає нам, відчувши свою слабкість, зрозуміти потребу Христа і почати Його пошук. Але цей пошук має закінчитися тим, щоб ми відкрили: та не хвороба в нас найголовніше. А хвороба – це нам підказка того, щоб ми шукали проблеми десь там, у глибині свого серця. Щоб ми раптом відчули, що болить у нас не голова від тиску, не серце, а те, що ми насправді є незрячими, бо нездатні побачити правди, нездатні відчути присутність Спасителя біля нас. Ми німі від того, що не можемо говорити добрих, чуйних, лагідних слів, а спілкуємося з людьми навколо себе словами осуду, наказу, звинувачення або образи.

Христос кличе нас побачити ці душевні хвороби. Їх Він готовий нам зцілити за однієї умови: якщо у відповідь на Його питання «Чи віруєте, що Я можу це зробити?» ми твердо і непохитно відповімо: «Так, Господи!» (Мф. 9:28). Амінь.

31 липня 2011 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: 7 неділя після П’ятидесятниці