Неділя 25-та по П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри!

Милосердний самарянин, Вінсент ван Гог

Розмову, подібну до наведеної в сьогоднішньому євангельському читанні (Лк. 10:25-37), ми зустрічаємо і в іншому місці Євангелія. Але там Сам Спаситель, відповідаючи на звернене до Нього питання книжника: «Яка заповідь найбільша в законі?», виділяє дві заповіді: любов до Бога і любов до ближнього (Мт. 22:36-40). Цього ж разу сам книжник з готовністю виокремлює з-поміж усіх Мойсеєвих заповідей, приписів і заборон, сформульованих усним переданням, дві найважливіші заповіді, які містять у собі справді всю мудрість Старого Завіту. Виявляється, він знає правду. В чому ж тоді зупинка? Чому він не живе праведно, знаючи, як треба жити?

І тут виникає ця проблема, яка постає перед кожним із нас у безлічі життєвих ситуацій: «Хто ж є той ближній, якого мені треба любити?» Ми знаємо безліч людей, яких любити не треба. Ми легко можемо перелічити всіх тих, кого зневажаємо, ненавидимо, до кого маємо антипатію, кого вважаємо своїми ворогами. Але назвати свого ближнього нам виявляється складніше. Крім того, скільки людей запевняють нас у своїй любові! В ці дні ми вшановуємо пам’ять жертв голодомору. А яка сила організувала голодомор? Та, яка приходила до влади під гаслами «Звільнення трудящих від гноблення». Та, яка заявляла пізніше: «Все – в ім’я людини! Все – для блага людини!». Комуністичний режим заявляв, що дбає про народ, і в той же час нищив мільйони, аби підпорядкувати величезну країну своїй владі. Виходить, що любов до ближнього ми пізнаємо по справах, а не по деклараціях.

Саме так, за справами, вчить пізнавати справжню любов Христос у цій притчі. Адже і священик, і левит очевидно йшли тією самою дорогою, що й поранений розбійниками подорожній, тільки в зворотному напрямку – до Єрусалимського храму. Але вони так боялися зупинитися і ще більше боялися втратити ритуальну чистоту, торкнувшись скривавленого тіла, що байдуже проминули пораненого. Ми не знаємо, що чинилося в їхній душі. Може, вони переживали, може, хтось із них поспівчував подорожньому. Але вони навіть не зупинилися! (Лк. 10:31-32).

І в той же час зовсім стороння людина, мало того, людина, яку поранений, – напевно, юдей, – звик вважати своїм ворогом, – самарянин, що належав до іншої, альтернативної релігійної спільноти, – не зумів лишитися байдужим. Не схотів лишитися байдужим! Він зупинився, допоміг пораненому, змарнував на нього і свої кошти, і час. Самарянин відвіз постраждалого до заїзду і там ще залишив гроші для догляду за ним і пообіцяв доплатити, якщо буде потрібно більше (Лк. 10:33-35). Виходить, ця стороння людина виявилася ближчою для того, хто переживав скруту, ніж його духовні лідери.

Ця притча вчить нас, по-перше, не вірити будь-якій демагогії: чи то політичній, чи суспільно-етичній. Вона вчить не вірити на слово тим, хто запевняє нас у своїй любові. Маємо перевіряти кожне слово за реальними вчинками, зробленими для народу, для всього суспільства, для кожного з нас. Перевіряти слова тих, хто заявляє, що любить нас, за їхньою повсякденною практикою.

Але водночас ця притча вчить нас бути уважнішими до власних справ, до свого повсякденного життя. Чи готові й ми бути такими чуйними і уважними до іншої людини – байдуже, якої, – як заявляємо про це? Чи не закінчується наша євангельська віра на сентиментальних роздумах про те, які ми добрі, уважні? І чи не проминаємо байдужим поглядом тих людей, які нас оточують? Чи не стаємо для них мимовільними ворогами, коли нізащо переслідуємо їх, обмовляємо, коли, вирішивши, що вони в чомусь заважають нам, намагаємося будь-що принизити їх? До кого ми тоді стаємо подібними? В усякому разі не до самарянина, який умів відчути своїм серцем людську біду!

Ці дні – дні вшанування жертв голодомору, страшного геноциду, що залишився для нас найважчим епізодом в історії українського народу, геноциду, здійсненого большевиками у двадцятому столітті, – вчать нас любити один одного і вміти захищати один одного. Церква є для нас школою взаємної допомоги. І людина, яка навіть у Церкві не готова до цього, яка і сюди приходить із ворожим, наставленим проти інших серцем, і шукає тільки об’єкт, аби попрактикуватися у своїй зневазі, не витримує уроку, який дає нам Христос. Зла, заздрісна, нечуйна людина не зуміє збагнути сенс цієї притчі.

Наша християнська місія – давати довколишньому світові приклади взаємної допомоги. Ми, християни, маємо вчити власним взірцем, як годиться допомагати один одному. А для нас прикладом є безіменний самарянин, що допоміг пораненому розбійниками. Христос у цій притчі спонукає нас допомагати один одному, доки ми долаємо життєву дорогу. Бо ця дорога може виявитися для нас дорогою до Небесного Царства, а може стати і дорогою до вічної муки і страждань. Вічних страждань сумління, якими ми будемо покарані за те, що в цьому житті, подібно до священика і левита з Господньої притчі, байдуже проминали десятки й сотні постраждалих людей, які так потребували нашої з вами допомоги. Амінь.

25 листопада 2012 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: 25 неділя після П’ятидесятниці