Неділя про Закхея

Дорогі брати і сестри!

Коли ми вирушаємо в далеку дорогу – чи потягом, чи літаком, – буває такий момент: ми в тривожному очікуванні стоїмо заздалегідь біля свого терміналу і вдивляємося в оголошення про відправлення та слухаємо голос диктора. І ось ще не чути оголошення про літак, але вже з’являється на екрані номер рейсу, маршрут, і люди починають поволі збиратися біля виходу до літака.

Щось подібне відбувається сьогодні і у візантійському церковному календарі. Ще лишається місяць до початку Великого посту – до того потужного літака, який підіймає нас над буденністю по дорозі до спасіння. Ще ніби довго до його відправлення, але ми вже чуємо перший сигнал: перше євангельське читання, яке започатковує підготовку до вступу у Великий піст – читання про Закхея (Лк. 19:1-10).

Чим же саме знаменний цей день, до чого насамперед закликає нас Церква? А вона закликає поміркувати: чому ми прийшли до церкви, що ми хочемо бачити в церкві?

Бо Закхей справді міг просто пережити піднесення разом із натовпом людей. Чи не трапляється нам пережити вплив масового психозу, коли ми бачимо великі натовпи, що рухаються з невідомою метою, скандуючи якісь гасла, і нам стає неспокійно: переживаємо водночас піднесення й тривогу? Може, щось подібне переживали і в Єрихоні, зовсім невеликому містечку, через яке проходив гурт учнів Спасителя.

Напевне, Ісус із Назарету не виділявся ні зростом, ні поставою, і, мабуть, ішов пішки разом з іншими учнями так, що Його не було помітно за цим натовпом. Можна було просто більш-менш байдуже кинути оком на той натовп і сказати: «Ось громада йде до Єрусалиму на прощу»; чи просто поміркувати собі: «Що ж то за люди такі?», але не зауважити Того, хто був осердям громади.

Закхей виявляє мудру проникливість, бо вдивляється саме в Того, Хто спричиняє рух. Рух не тільки цієї невеличкої апостольської громади до Єрусалиму, але й той рух, який для більшости в Юдеї залишився непомітним: рух до повернення Бога зі шляху помилок і блукань, на який потрапило людство перед Христом.

У цьому є і для нас підказка. Ми часто в Церкві помічаємо традиційну інституцію, натовп людей, красиві, екзотичні, архаїчні богослужіння. Бачимо ікони, культ святих, пов’язаний із цими іконами, реліквії, які збирають масу людей. Але ось що показово: коли під час останнього привезення богородичних реліквій до Москви людей питали в натовпі: «Для чого ви прийшли?», то більшість із них так і не могли зв’язно сказати, чому і до кого. У кращому разі відповідали: «До Богородиці», у гіршому – з метою зцілитися, позбутися якихось своїх життєвих проблем, звільнити близьку людину із тюрми. Та хіба мало в нас ще буває потреб, з якими ми приходимо до церкви…

І за цим усім губиться та єдина справжня мета, для якої ми і маємо прийти до Церкви – Христос. Саме Він творить Церкву. Без Нього Церква перетворюється на музей, на громадську інституцію. Без Нього, не помічаючи Його в Церкві, ми можемо обернутися в ідолопоклонників. Наша мета в церкві – не просто виконувати узвичаєні ритуали, а вміти використовувати їх як мову в розмові з Христом, переживати наш прихід до церкви як відтинок шляху до Нього. Як те наше дерево, ту смоківницю, на котру залазив Закхей, щоб йому було видно, як іде Учитель із Назарету через Єрихон (Лк. 19:4).

Ми приходимо до церкви, щоб почути Бога, приходимо, щоб знайти тут оазу тиші, співтворцями якої стаємо і ми. Бо тиша не обов’язково передбачає відсутність звуків. Наш спільний спів, читання Євангелія, молитви, які виголошує священик часом нечутно для парафіян, – це і є методи творення в нашій душі тієї оази тиші, в якій лунає голос Божий. Через Євангеліє, через ці молитви, написані святими отцями багато років тому, до нас промовляє Христос.

Але проблема в тому, чи хочемо ми Його чути? Чи не буває так, що ми тікаємо від цієї тиші і занурюємося, навіть у церкві, у щось зовсім інше: роздуми про те, що купимо, коли повертатимемося додому, куди поїдемо в гості, що приготувати на роботу на завтра. І зрештою, що найгірше, ми можемо невдоволено озиратися навсібіч і відшукувати, кого і за що засудити. Так ми можемо ховатися від Христа.

Саме тому Церква, закликаючи нас на шлях покути і виправлення свого життєвого маршруту, насамперед вказує нам на мету духовного життя, мету духовного пошуку – Христа. І сам Великий піст, а також тижні підготовки до нього перетворюються на відкриття зустрічі з Христом. Місцем цієї зустрічі і є для нас Церква.

Починається дуже плідний і гарний період. Хай же кожен із нас зуміє належним чином підготуватися до того, щоб справді увійти в очищувальний час Великого посту як в оазу великої тиші, в якій нарешті, після тижнів, років, а може, й десятиліть очікування, ми зможемо в нашому серці почути голос Спасителя: «Сьогодні Мені належить бути в тебе в домі» (Лк. 19:5). Амінь.

29 січня 2012 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: 32 неділя після П’ятидесятниці