Потреба святих

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні ми стоїмо на межі двох важливих періодів у житті Церкви: закінчується період П’ятдесятниці, який увінчався загальницею – тижнем, коли відмінялися постові дні в середу і п’ятницю. Ми переходимо до Апостольського посту – часу, який призначений обмірковуванню нашого місця в Церкві, нашого покликання. І сьогоднішній день є підказкою для кожного з нас: наше покликання – бути святими.

Саме для цього і вшановуються в першу неділю по П’ятдесятниці всі святі християнської Церкви, від її початку й донині. Тому й лунає сьогодні уривок із Євангелія від Матфея, який наголошує на основних вимірах поняття святости, що їх Христос пропонує Своїм учням як дороговказ, як рекомендацію до простування дорогою до вічного життя, дорогою, яку пройшов Сам Спаситель (Мф. 19:28-30). Нас можуть здивувати і навіть обурити слова про недостойність Небесного Царства тих, хто любить батьків і всіх своїх ближніх більше за Бога (Мф. 10:37). Але хіба Христос заперечує потребу любити ближнього? Ні. Він тільки говорить про єрархію цінностей, про ті пріоритети, які ми повинні захищати в житті.

А коли на чолі пріоритетів не стоїть Бог, не стоїть пошана до Бога, то вся система пріоритетів руйнується, бо вона опиняється зведеною на піску. Ще ж бо перед тим Христос вказує нам на поняття, яке, може, найбільше девальвувалося в наші часи – поняття вірности. Святий – це той, хто за будь-яких обставин лишається вірним Христові (Мф. 10:32-33). Ми бачимо свідчення цього в епоху мучеництва – героїчну епоху, коли поставало питання руба: або ти визнаєш себе християнином і йдеш на смерть – на важку, жахливу смерть через розп’яття, смерть на арені цирку під час змагань, або зрікаєшся Христа й публічно демонструєш свою толерантність до панівного ідолопоклонництва.

Здається, ті часи давно проминули. їхнє відновлення в двадцятому столітті в комуністичних країнах також, нібито, відійшло в небуття. І тим не менше цей вибір – бути з Христом чи зрадити Його – постає не раз у житті перед кожним із нас! Кожен із нас виявляє вірність Христові або зрікається Його, коли постає дилема: йти за заповідями Церкви або йти за покликом своїх амбіцій, своєї людської слабкости, яка схиляє нас капітулювати перед тим феноменом новітнього ідолопоклонництва, що визначає себе як культура більшости. Ми можемо зрадити Христа не тільки тоді, коли вранці вагаємося: чи йти до церкви, чи лишатися вдома й поспати подовше, але й тоді, коли перед нами постає дилема: чи захищати правду, чи зраджувати її з огляду на смаки більшости; чи брати або давати хабар, чи відмовитися від цього; чи красти разом з усіма там, де здається непристойним не красти, чи утриматися від цього і лишитися твердо на позиції заповіді «Не кради»; чи голосувати разом з усіма за звуження функціонування твоєї рідної мови, зраджуючи заповідь «Шануй батька твого та матір твою», чи твердо й послідовно відстоювати національні цінності, які асоціюються в нас із традиціями наших батьків, нашої культури.

Ми покликані до боротьби, і Христос через це говорить: «Не мир прийшов Я принести, а меч» (Мф. 10:34). Це не означає, що ми повинні брати участь у збройних конфліктах, змаганнях. Хоча обов’язком християнина є і захист своєї батьківщини в час небезпеки. Насамперед же той духовний меч означає боротьбу зі своєю людською слабкістю, зі спокусами, вміння захищати своє право жити по-християнському. Бо це право потребує постійного захисту.

Можливо, найбільш небезпечним явищем у постіндустріяльному світі є поняття морального релятивізму, тобто пристосування моралі до суспільної кон’юнктури. Шлях компромісів веде до втечі від радикального питання «або – або» і до шукання проміжного шляху. Плекається ілюзія, нібито разом зі зміною цивілізації змінюється і людська мораль, а цінності, які дві тисячі років тому були проголошені Христом, девальвуються. Саме це є найбільш підступною пасткою, яка може понівечити або і знищити людину.

Достеменно те саме говорили християнам дві тисячі років тому, коли кликали їх не йти на тортури, зробити малесеньку поступку: принести жменьку ладану на вівтар язичницьких богів і тим самим себе врятувати. Можна припустити, що значна частина, а може, й більшість членів Церкви, діяла так. Ми не знаємо їхніх імен і, вірячи, що Господь пробачить їх, не знаємо, якою є їх посмертна доля. Але знаємо твердо, що саме ті, хто відмовився зробити цей символічний жест, хто лишився вірним за умов радикального вибору, – вони спаслися. І саме вони показують нам шлях у вічність.

Шлях християнина – це шлях радикального служіння Богові. Це шлях вибору Бога в змаганнях між вірою і світом, між Церквою і секулярним суспільством. А таке змагання найнебезпечніше, коли суспільство не протиставляє себе Церкві, послуговується християнською риторикою, але живе за законами, чужими або й ворожими християнству. Тоді світ перетворюється на баговиння, що втягає в себе людину.

Христос не кличе нас ворогувати зі світом. Ні. Він кличе нас осявати світ своїм сяйвом, будувати надійні містки у вічність власним служінням у світі. Адже саме християнського радикалізму, живого прикладу послідовного й безкомпромісного служіння Христові, а отже, неперехідним, незмінним християнським цінностям, і потребує світ довкола нас. Потребує і сьогодні так само, як дві тисячі років тому. Потребує соли, без якої прісною стає будь-яка страва. Потребує святих. Амінь.

10 червня 2012 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: Неділя Всіх Святих