Правда любови

Христос і фарисеї, Джеймс Тіссо

Дорогі брати і сестри!

Сьогоднішня євангельська розповідь (Мф. 22:35-46) занурює нас в атмосферу релігійних суперечок, якими так захоплювалися юдейські вчителі в той час, коли прийшов Спаситель. Предметів дискусії було безліч: яка заповідь старша, які приписи головніші, від яких робіт належить стримуватися в суботу, яким за відстанню має бути суботній путь, тобто дорога, яку дозволялося проходити в суботу. Кожна з цих тем зосереджувала довкола себе цілу юрбу рабинів, котрі з насолодою обговорювали згадані проблеми. І випробування, якому піддається Ісус, можна було б сформулювати так: а чи Він наш? Чи Він говорить тією мовою, що й ми? Чи Він вживає ті самі поняття, чи Він так само бачить Бога і віру?

Христос не ухиляється від цієї дискусії. Але як тонко та іронічно Він показує її порожність! Він звертає увагу тільки на одну-єдину деталь: звернення до Сина, нащадка Давидового, як до Господа (Мф. 22:42-46). Як же так: Він – Давидів нащадок, і до Нього звертається Давид як до свого пана? Як може це поєднатися в одній особі? З погляду здорової логіки, вимірам якої і піддавали диспутанти віру, це неможливо, абсурдно. Але якраз в Ісусі здійснюється те, що здавалося будь-яким диспутантам абсурдним і неправдоподібним.

У свою чергу, дискусіям, які захоплювали рабинів, Він протиставляє правду любови. Серед усіх заповідей, що їх можна було виділити із Тори (П’ятикнижжя Мойсеєвого), Він виділяє два, пов’язані між собою одним фундаментальним поняттям, навчання: про любов до Бога і любов до ближнього (Мт. 22:37-39).

Любов до Бога не формальна, а та, яка обіймає всю людську істоту, все єство. «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю» (Мф. 22:37), – так належить любити Бога. Тобто слід не декларувати свою любов, а віддаватися їй, присвячувати їй своє життя, нею керуватися в житті. Як же перевірити справжність і глибину цієї любови?

І Христос поряд із любов’ю до Бога ставить другу чесноту, рівну їй, – любов до ближнього. Любов, що не відкидає любови людини до самої себе, а ніби вбирає в себе цю любов, формуючи стосунки із довкіллям як гармонійні, лагідні, відкриті. В іншій ситуації Христос говоритиме про вимір цієї любови: готовність до жертви за ближнього. Він Сам дасть взірець такої любови і до цього закликатиме нас усіх. Ось у чому треба перевіряти правдивість християнської любови – у готовності померти за свого ближнього. Англійська письменниця Евелін Голл писала від імени Вольтера: «Я не поділяю ваших переконань, але готовий померти за ваше право їх висловлювати». Вольтер, якому приписують ці слова, перебував поза християнським дискурсом культури. Але вони були породжені саме християнською цивілізацією, яка боронить нас від тоталітаризму, від нав’язування іншим власної точки зору, яка вчить нас дослухатися до думки один одного.

Скільки століть намагалися втопити євангельське вчення в шумовинні релігійних суперечок! І міжконфесійні дискусії були небезпечні не самим своїм існуванням. Очевидно, що пошук правди неминучий без дискусій про шлях до правди, про саму правду. Але в тому, що ці дискусії концентрували на собі всю увагу людей і видавали другорядне за головне, – в тому і виявлялася їхня небезпека для правдивости віри. Бо, справді, сьогодні нам здаються дивними і навіть смішними сварки, які обіймали майже все російське суспільство в сімнадцятому столітті, коли суперечки про віру стосувалися майже виключно зовнішніх, формальних, обрядових рис: скількома пальцями хреститися, чи ходити довкола храму хресним ходом за сонцем, а чи проти сонця, скільки разів співати «Алилуя» тощо.

Звичайно, подібні обрядові шукання виникали протягом століть: різні форми складання перстів при хресному знаменні існували й існують у різних церквах світу; і ходимо довкола храму в різні боки – православні та католики. Але від цього не припиняємо бути однією Церквою. Адже ми віримо в одного Спасителя і всі ми Ним відкуплені, врятовані для вічности. Віра перевіряється не дискусіями про обрядові особливості чи навіть про канони, прийняті церковними соборами. Справжня віра перевіряється любов’ю – всеосяжною любов’ю до Бога і до ближнього. Любов’ю, яка кличе нас покласти своє життя за ближнього, за його право бути незалежною від нас особистістю, часом, за його право визнавати Бога так, як він до цього звик, і за те, щоб ми не нав’язували йому своїх поглядів.

Права людини – це складний і вразливий простір, в якому здійснює свою присутність християнство. Він здається особливо вразливим сьогодні, коли християнству протистоять тоталітарні ідеології й ісламський фундаменталізм так аґресивно намагається зупинити розвиток християнства на півдні Азії чи в екваторіяльній Африці. Але якраз два тисячоліття існування християнства і плоди, які дало воно у творенні євроатлантичної цивілізації, показують силу любови, силу, яка завжди переважає силу ненависти й тоталітаризму, зрослих на нехтуванні думкою іншої людини. Бо «немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13). Поклав не просто так, а в ім’я всепереможної любови, яка охоплює все єство людини – душу, розум, серце – і єднає в собі любов до Бога, до себе самого і до свого ближнього. Амінь.

6 жовтня 2013 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: 15 неділя після П’ятидесятниці