Допомагати один одному

Дорогі брати і сестри!

Скільки разів ми знічено поставали перед Богом, запитуючи Його: «А хто ж є мій ближній?». І майже завжди це питання так, як і в законника з прочитаного євангельського уривка (Лк. 10:25-37), було пов’язане не стільки із прагненням дізнатися, хто ж насправді він є, – той чоловік, який потребує нашої любови і допомоги, – скільки бажанням утекти від реальности того, що відкриває Христос законникові. Кожна людина, яка потребує нашої допомоги, нашого втручання, і є нашим ближнім. І немає жодного виключення з цієї категорії! Коли ж ми починаємо судити, хто заслуговує на нашу увагу, а хто – ні, тоді ми і падаємо жертвами споконвічного гріха, в який впала ще наша праматір Єва.

Випробування зустрічами з ближнім є, мабуть, нашою найголовнішою підготовкою до Останнього Суду, нашим повсякденним іспитом, який маємо складати – іспитом ставлення до іншої людини. Завжди перед нами, як і перед безіменним самарянином, як перед священиком і левитом, постає вибір: проминути, вдати, що не помічаєш чужих турбот і болів, чи зупинитися, схилитися над цією людиною і таким чином стати співвідповідальним за неї. І водночас стати співучасником її болю, її страждань, взяти на себе частину її випробувань.

Чи завжди ближній буде вдячний нам? Напевно, що ні. І ми не знаємо, чи той поранений колись потім хоча б подякував самарянинові. Христос не говорить про це в притчі, і не говорить свідомо. В іншому місці Він відзначить, що, коли ми чекаємо на подяку від людини, ми втрачаємо подяку від Бога. Не завжди цей ближній усвідомлюватиме потребу нашої допомоги. Бо як часто людина, хвора на такі важкі хвороби як алкоголізм чи наркоманія, або, ще страшніше – людина просто зла і нетерпима до інших, – ця людина просто не усвідомлює своїх проблем і не хоче приймати допомоги іншої людини. Буває й так, що важко хвора людина втрачає інтерес до життя, і будь-які спроби затримати її на цьому світі, підтримати її, також зустрічаються нею вороже.

І в кожному з цих випадків наше втручання тим більше потрібне, бо йдеться не тільки про фізичне здоров’я людини, а й про її майбутнє життя, здобуття чи втрату нею перспективи вічности. Коли ми говоримо про хвороби нашого ближнього, ми неодмінно маємо на увазі і суспільні хвороби, які також потребують втручання християнина. Скільки говорилося протягом цих років, коли в нас намагалися виховати неприйняття західного способу життя, про хвороби західної цивілізації! Називалися різні моральні вади, які нібито є на Заході і яких немає в нас. Не говорилося тільки про одне: про те, що кожний, хто потрапляє в західну країну, відчуває одну принципову різницю із нашим постсовєтським простором – там люди допомагають один одному. Людина, яка зупинилася на вулиці, неодмінно почує: «Вам щось потрібно? Вам допомогти?» І це те, що кожен, хто виїздить на Захід за межі України, дуже гостро відчуває як разючу відмінність від нашого ставлення один до одного. Стає соромно, коли чужий поліцейський приходить тобі на допомогу, і ти кидаєшся до нього за підтримкою, за підказкою, у той час, як від своїх, українських міліціонерів, ти намагаєшся триматися подалі, бо знаєш, що нічого доброго від них не дістанеш, крім образи, несправедливого звинувачення, крадіжки…

Коли ми розмірковуємо про причини масових акцій громадянського опору, які спостерігаємо протягом останніх тижнів, і про причини того, що Церкви так несподівано одностайно виступили солідарно з людьми, які вийшли на київський Майдан, то завжди повинні пам’ятати: йдеться не про євроінтеґраційні процеси, не тільки про ставлення до тих чи інших політичних кроків влади, а про наше визначення перспективи майбутнього. Перспективи наших із вами стосунків, ставлення один до одного. І глибше – нашого ставлення до антигуманної системи, яка розсварила нас одного з одним, яка виховувала із молодої людини Павліка Морозова, здатного зрадити свого батька задля власної кар’єри, виховувала нас в атмосфері підозрілости і ворожости.

Урок суспільних потрясінь, який ми переживаємо сьогодні, має привести нас до відкриття однієї неспростовної правди: ми всі є ближніми один одному. І найголовніше, що можемо взяти з цього уроку – не дозволити нас розсварити в цей час, зберегти людяне ставлення до опонента.

Людина випробовується в стосунках зі своїм опонентом. Легко бути разом із однодумцем, товаришем. Набагато важче переживати оточення людей, які не розуміють тебе, не сприймають того, що насправді є для них добром. І саме в цих умовах – в умовах, в яких нам доводиться здійснювати служіння на Сході України, – найважливіше зберегти добре, самарянське ставлення до ближнього. Вміти трактувати довколишнє зло, неприйняття чужої думки як суспільну хворобу. Як хворобу, подібну тій, що переживав поранений розбійниками невідомий чоловік на дорозі. Бо наші з вами земляки також поранені духовно найстрашнішими розбійниками в історії – богоборницьким ладом, який намагався виховати із людини звіра. Звіра, який ладен боротися за своє існування з довколишнім світом і силою навертати всіх на власну віру – віру в те, що називалося комуністичними ідеалами.

Кілька днів тому мені передали один зворушливий експонат із Києва: часточку пам’ятника Леніну, який символізував наш зв’язок із минулим і стояв навпроти Бессарабського ринку в Києві. Можна по-різному ставитися до руйнування пам’ятників. Але для християнина знищення ідолів, яким поклонялися прихильники безбожницької релігії – а й такі існують, як ми з вами бачили, – є добрим знаком прощання з минулим, розриву з ним.

Повалений пам’ятник Леніну в Києві, 2013 рік

Коли мене на минулому тижні питали про ставлення до цієї події в Києві, я нагадав про рішення давніх помісних соборів, які приписували християнам нищити язичницьких ідолів, щоб розпрощатися з атмосферою минулого ідолопоклонницького життя. Саме тим і було позначено запровадження християнства в Україні, коли ідола Перуна скинули в Дніпро. І тоді, як і зараз, знаходилися люди, що бігли за цим ідолом по берегу і кричали: «Видибай, боженько, видибай!».

Ці крики чуємо і сьогодні. Але ідоли минулого скидаються, хочеться вірити, назавжди. Скидаються не для того, щоб на їхньому місці лишилася порожнеча. Прощання з минулим, яке так затяглося в нашому суспільстві, – це важкий і болючий процес. Але цей розрив неодмінний для того, щоб ми могли йти в майбутнє. Іти, виростаючи в добрих самарян, які здатні допомагати один одному, які володіють мистецтвом жертовности. Тих, які готові прийняти з любов’ю, розумінням і терпимістю навіть людину, яка дотримується протилежних поглядів. І коли ми в цю неділю, як і в попередні неділі, єднаємося в храмах різних визнань у молитві про майбутнє, то ми просимо не тільки про мир і спокій в Україні. Ми просимо Бога про суспільну злагоду і навернення ворогів. Не покарання, а навернення. Просимо з любов’ю до них, бо трактуємо їх як розбійників, що поранили незнаного нам чоловіка з євангельської притчі й зникли десь у пустелі розпачу й безнадії.

Мабуть, найбільш зворушливими епізодами з київських подій були для кожного з нас моменти, коли оточені люди ділилися своїми бутербродами чи чаєм із голодними юнаками в міліцейській формі, які стояли довкола й тремтіли від холоду. Учасники протесту знали, що ці юнаки прислані, аби придушити опір, що вони можуть через кілька хвилин з дубинками піти бити людей, які зібралися на майдані. А люди зверталися до них із посмішкою, із піснею, із братньою допомогою.

Це і є найголовнішою зброєю в тих протистояннях, які нам намагаються нав’язати. Перемагає в них завжди той, хто вміє бачити в людині, яка стоїть по інший бік барикади, свого ближнього. Ближнього, який також заслуговує на людяне ставлення з нашого боку. Саме людяне, самарянське ставлення до ближнього здатне перемогти наші людські слабкості й стати дверима до того справжнього майбутнього, в якому ми не будемо боятися один одного, не будемо тікати від побаченого на вулиці міліціонера. Коли будемо готові переживати наш шлях у майбутнє як радісний, солідарний шлях, на якому ми перетворюємося на християнську спільноту, готову в любові й злагоді зустрітися з Небесним Отцем, належність до родини Якого і робить нас ближніми, як однакове творіння Отця, спасенне Сином. Амінь.

15 грудня 2013 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: 25 неділя після П’ятидесятниці