Про зцілення розслабленого

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Зцілення розслабленого, Юліус фон Карольсфельд

Сьогодні, у другу неділю Великого посту, Церква відкриває перед нами знайому сторінку Євангелія – про зцілення розслабленого. Розслаблений – це людина, хвора на параліч, яка лежить як мрець. І от її несуть до Господа. Ми всі повинні пам’ятати зі Священного Писання, що чотири людини несли носилки з цим хворим, і коли підійшли до будинку, де був Спаситель, вони не могли увійти до нього через скупчення народу. Вони намагалися увійти через двері, але не могли, і все-таки не відступили! Вони забралися на дах разом з носилками, розібрали його і спустили носилки вниз, у кімнату. І далі євангеліст говорить: «Ісус, побачивши віру їхню, говорить розслабленому: чадо, відпускаються тобі гріхи твої» (Мк. 2:5).

А ви ніколи не замислювалися, хто були ці люди, які несли носилки? Адже там не сказано, що це були рідні діти цього хворого або його родичі – мати, батько чи брати… Мабуть, це були просто друзі, можливо, сусіди. Подивіться, як вони прагнули – не для себе, а для цього хворого. Адже не всякий зможе наважитися полізти при всіх на чужий дах, розібрати його і спустити носилки на мотузках – напевно, це було дуже незручно і важко, але вони щоб то не було хотіли проникнути туди, де Господь. І в цьому зусиллі, у цьому їх старанні Він побачив їх віру! І не лише віру – головне, звичайно, їх любов до цієї людини – вони за неї клопотали, вони про неї дбали, вони її зцілення чекали і вірили, що Господь Ісус може врятувати цю людину, яка лежала, як живий мрець.

У котрий раз, читаючи ці сторінки, я подумав про те, як буває в нас у житті. Я пам’ятаю одного чоловіка, який лежав теж розслаблений, і тут же був син, і були близькі. Але йому ніхто не подав руки допомоги. Він лежав, як сміття, як труп, гірше за труп… Холодні, байдужі, бездушні серця! Іноді так буває по відношенню до дуже близьких людей і, як ні сумно усвідомлювати, іноді і по відношенню до рідної матері.

А ці люди, про яких ми читаємо в Писанні, були зовсім інші. Вони так само хотіли зцілення цієї людини, неначе вони самі хворіли, неначе самі жадали повстати з одру!

Так от, дорогі мої, тут нам даний великий приклад: спасатися, жити в прагненні до Господа люди можуть тільки разом, тільки підтримуючи один одного, тільки люблячи і віруючи, простягаючи руку допомоги, – і тоді у відповідь буде протягнута рука Божа, рука Христова! Ніколи людина егоїстична, себелюбна, черства не побачить протягнутої їй руки Божої. Бо як Він сам нас визволяє з безодні, так Він хоче, щоб і ми допомагали один одному. І якщо ми не можемо допомогти справою, ми можемо допомогти молитвою. Тому щоденна молитва один за одного не має бути просто перерахуванням імен. Коли ми в церкві читаємо, перераховуючи ваші імена, – адже ми не знаємо, за кого ви молитесь.

А коли ви молитесь за своїх близьких, рідних, за тих, хто має потребу, – молитесь по-справжньому, з такою ж наполегливістю, з якою прагнули ті родичі чи друзі розслабленого потрапити в будинок до Господа.

Будуть перешкоди. Ви всі знаєте, що це наша лінь, втома, млявість! Як це все важко! Нам здається, що ми не молимося, а вантажимо каміння. Проте згадайте в цей момент, коли вам важко помолитися про своїх близьких, згадайте, що, напевно, підняти на дах будинку носилки з людиною теж було нелегко. Але вони були винагороджені: Ісус побачив їх віру. Так само і ми, якщо здолаємо свою відсталість, Він побачить нашу віру… І всі перешкоди, врешті-решт, ми усунемо. Господь нам говорить: «Стукайте, і відчинять вам» (Мф. 7:7). Проявляйте наполегливість у молитві.

Хто з нас не знає, як буває людина розсіяна, слабка, як нескінченні життєві справи відволікають нас, наповнюють наші думки, почуття. Смішно подумати, що це ті самі справи, про які ми післязавтра і пам’ятати не будемо. Нескінченне сміття, дрібниці наповнюють наше таке коротке життя, яке, здавалося б, ми повинні цінувати нескінченно. І це все застилає від нас Господа, закриває Небо, закриває молитву, як дим з труби, який, піднімаючись, застилає сонячне світло. А що таке дим? Це дрібні чорні частки! От так і наші гріхи, наша нескінченна метушня, як дим, піднімається і все заволікає, і життя наше з християнського перетворюється на даремне, суєтне і бездарне.

Отже, тільки прагнення до Господа, тільки бажання доторкнутися до зцілителя Христа може перемогти. От зараз піст. Ми намагаємося більше молитися, більше стримуватися. Мала стриманість в їжі – це крихітна, мікроскопічна жертва Богові. І приносячи все це, постараємося зібратися з духом і вознести Господові свою молитву – цього разу один за одного.

Не про себе, не про своє здоров’я і спасіння, не про свій успіх і благополуччя, а про своїх сестер і братів, про тих, хто дорогий нашому серцю, про них принесіть Господові молитву, як учить нас сьогоднішнє Євангеліє. Про них моліться, щоб їх шлях був благословенний. Про них моліться, щоб Господь їх підтримав і зустрів! І тоді всі ми, тримаючись як би за руки цією молитвою любові, підніматимемося все вище і вище до Господа. От головне, усе інше прикладеться. От найсуттєвіше в нашій вірі, у нашому житті. І тоді Ісус, бачачи віру нашу, скаже нам усім і ним, за яких ми молилися, і нам, за яких вони помолилися, скаже нам усім:

«Чадо, пробудися, встань від свого сну і хвороби, від розслаблення, від духовного паралічу! Встань! Прощаються тобі гріхи твої». Амінь.

Автор: протоієрей Олександр Мень

Усе по темі: Друга неділя Великого посту